Частина 1

Берселіск — прокляте місто шахтарів, загублене серед пісків. Тут вічно пече сонце, яке лише зрідка ховають не хмари, а піщані буревії, що шмагають тіло болючіше за будь-який батіг. Ти не встигаєш здивуватися, як цей смертоносний вітер ще жодного разу не зніс дерев'яні будинки мешканців. Але чому ж місто свого часу процвітає?

З півночі від нього простягається величезний гірський хребет. Його схили складені з гігантських помаранчевих скель, які біля вершин згладжуються і стають пласкими плато. Тут, у надрах цих гір, шахтарі невтомно шукають вдачу. А на півдні порту міста підвласне море — найважливіша артерія, що пов'язує його з найвеличнішим містом Аргнонії, Елдрімом.

Саме там, між старих будинків та розпечених кузень, причаївся великий салун. За одним із його столів четверо джентльменів зійшлися у картярській грі.

Один із гравців, Седрик, байдуже дивився на свої карти, але в душі тріумфував. Ще ніхто, хто сідав із ним за цей стіл, не виходив переможцем. Купа золота в центрі зростала, і невдовзі один із гравців з гуркотом жбурнув свої карти на стіл. Звиклий до подібного, Седрик навіть не повів бровою. Зате його сусід, смаглявий чоловік у просторому білому одязі, провів переможеного глузливою посмішкою.

Тільки-но відвідувач пішов, Седрик помітив за вікном черговий буран. Якби не щільні заслони, салун давно б засипало помаранчевим піском. Але тут його увагу привернуло дещо інше: немов матеріалізувавшись із вихору, у дверях виникла невисока фігура. Вона нагадувала ходячий мішок ганчір'я, увінчаний крислатим капелюхом. Коли незнайомець підійшов до столу, Седрик нарешті розгледів його: він був дивної невисокої статури. І в цій фігурі Седрик безсумнівно впізнав дворфа.

Низькорослі напівлюди, які лише зрідка покидають свої шахти та кузні. Їхня кров століттями змішувалася з людською, і тепер у них ледь чи залишилася й половина сили та гідності, якими славилися їх предки. Ніхто не знав, звідки вони взялися, і здавалося, що вони з'явилися на цих землях разом із людьми.

На здивування Седрика, у салуні не з'явився огидний сморід, коли волоцюга переступив поріг. Гравці мовчки спостерігали за дворфом, в той час як інші відвідувачі та вишибали, здавалося, зовсім не помітили його прибуття.

— Дід, ми ставки трусами не приймаємо, — єхидно посміхнувся Седрик, коли старий мовчки сів за стіл, сухою рукою потягнув до себе карти.

Його слова викликали смішки у сопартійців, але у відповідь старий дворф дістав з-за пазухи кілька потріпаних золотих монет і з гуркітом кинув їх на стіл, змусивши всіх замовкнути.

Раунд змінював раунд, і здивування зростало: удача, здавалося, тримала волоцюгу за руку. Але справжнє збентеження викликало інше. Щоразу, коли він пірнав рукою в кишеню, звідти вивалювалася нова жменя золота, і з кожним разом її ставало все більше. Він недбало жбурляв на стіл не лише монети, але й золоті самородки, старовинні прикраси та срібні столові прилади. Останні він діставав так часто, ніби хотів позбутися їх найбільше.

Він ніколи не замислювався, з якої кишені їх діставати, і тому щоразу виймав їх із різних. Водночас Седрик помітив ще одну деталь: на жилавих руках старого то й діло проступали жирні, пульсуючі вени, які, здавалося, рухалися. Від цього мерзенного видовища Седрика починало нудити, але він не міг відвести погляд, щоб перестати дивитися на них.

За кілька годин настав вечір, салун спорожнів, а за столом залишилися тільки хлопець і старий. Седрик уже давно не програвав, і коли це вперше за довгий час сталося, він ледве стримував гнів щодо свого опонента. Тому він то й діло пускав двозначні фрази в його бік.

– Ти досить заможний, як для раси, яка одружується з бруківкою, – але дворф ніяк не відреагував, як і на десяток інших фраз, які відпускав хлопець.

Була також і ще одна причина, чому він так тримався за перемогу цього вечора. Седрик не мав власного будинку, він волів щоночі винаймати кімнату в цьому самому салуні, просто тому, що в реаліях Берселіска так було в рази дешевше. Податки довічно тиснули на мешканців цього проклятого містечка, і якщо у тебе не було власного бізнесу, ти майже не мав права на існування тут. Саме з цієї причини більшу частину Берселіска займали промислові будівлі.

Но крім кімнат, у салунах був і другий легкий варіант для ночівлі: більшість компаній Берселіска видавали безкоштовне спальне місце в спільній спальні своїм робітникам. Седрік бував і там, коли пробував чесний заробіток. Одвічний сморід спітнілих тіл і дешевого тютюну зводив його з розуму в ті дні. А коли з його валізи зникла значна частина монет, терпінню Седріка прийшов край, і він розірвав контракт. На запитання, чому той просто не переїде в Елдрім або хоча б в Ельва-Зельвір, хлопець відповідав просто: «А ви спробуйте знайти стільки лохів, які вміють грати в карти, там».

Коли кишені Седріка спорожніли, а нічний шлях до його схованки був занадто небезпечним, він невтомно перебирав у думці комбінації карт, які міг тримати в руках старий. Седрік був абсолютно впевнений, що під час роздачі старий отримав лише непотріб. За тисячі зіграних партій хлопець відточив свою майстерність настільки, що міг визначати карти на дотик і за вагою з будь-якої колоди. Але зараз, коли старий двічі поміняв карту, він не міг точно вгадати, що було в його опонента. Седрік картав себе за те, що не запам'ятав, як саме той тасував карти.

Протягнувши руку до колоди, щоб змінити свою карту, Седрік помітив моторошну деталь: по заскленому оку старого повзала муха. Вона метушилася з одного кута в інший, немов навмисне намагалася привернути увагу літнього дворфа.