РОЗДІЛ 40. Колишні походи

Кийлен підходив ближче до сера Люмберта, придивляючись до нього з тією уважністю, яку рідко помічають, але завжди відчувають. Лицар тримався прямо, хоч інколи в русі з’являлася стримана напруга, що виказувала біль, схований від стороннього ока.

— Пане, — озвався Кийлен, трохи знизивши голос, аби не долинув він до інших, — чи добре вам ідеться?

Люмберт здивувався такому звертанню. Він переступив через виступ кореня, обережно ступив на рівнішу землю і тоді мовив:

— Краще, ніж мав би після такої ночі. І гірше, ніж хотілося б, але дорога терпить мене — отже, й я витримаю її.

Кийлен кивнув, але не відступив.

— Ті створіння… — почав він. — Чи траплялося вам бачити щось подібне раніше?

Люмберт тихо зітхнув, і в тому зітханні була не стільки втома, скільки пам’ять про інші часи.

— Світ великий, — мовив він, — і в ньому водиться більше лиха, ніж здатна умістити людська уява. Тих, що ми стріли вчора, я не знав, але я знав інших, не менш страшних.

Він на мить замовк, ніби прислухаючись до власних спогадів, а тоді повів далі:

— Багато літ тому мене відправили на північні межі. Там, де зима тримає землю в залізних обіймах, а вітер не знає жалю. Ми супроводжували караван і думали, що найбільша наша біда — то холод.

Він похитав головою.

— Та холод — лише випробування для тіла. Справжнє випробування прийшло вночі.

Кийлен уважно слухав, і навіть його крок став обережнішим, щоб жоден звук не завадив словам.

— Вартовий упав першим, — продовжив Люмберт. — Так несподівано і раптово, без жодного писку. Аж коли ми побачили темну пляму на снігу, зрозуміли, що сталося.

Люмберт ковзнув поглядом уздовж дороги й заговорив уже без узагальнень:

— То були гнилокості.

Кийлен насупився.

— Ніколи про таких не чув.

— Бо після них лишаються тільки обгризені рештки, — відказав Люмберт. — Їх колись називали людьми, шахтарями з північного кряжу. Вони пробилися надто глибоко й дісталися жили, яку було не слід чіпати.

Він провів рукою по перев’язці, бо біль не покидав, хоч і рани вже майже не було.

— У тих людей почали чорніти пальці. Потім кістки ставали м’якими, як віск. Шкіра тріскалася, спадала клаптями, але вони не вмирали. Коли я побачив їх на власні очі, вони прямо перед мною випростовувалися, витягувалися, їхні суглоби виверталися. Я глянув на їхні руки, а вони подовжувалися, нігті ставали твердими, як кістяні вістря. Не забуду, як ті очі… провалювалися, але вони все одно бачили.

Кийлен привідкрив рот від неочікуваності почутого.

— І вони напали?

— Вони… — підбирав слова Люмберт. — Вичікували, чекали вдалу нагоду. Ми помітили, як ті стояли між камінням, поки ми підходили. А тоді ці тварюки як рвонулися вперед, ще й так швидко, що ми ледь встигли підняти щити.

Він злегка підняв руку, показуючи рубець під рукавом.

— Перший удар один із них завдав моєму товаришу. Пробив груди пальцями, наче списами. Витягнув серце і розчавив просто перед нами. Я стояв, як вкопаний від побаченого, і пропустив удар — тепер маю цей шрам.

Кийлен ковтнув, але не відвів очей.

— І ви не втекли, а билися з ними?

— Спершу — так, — коротко відповів Люмберт. — Бо юність вірить, що клинок здатен перемогти будь-яке зло. Ми різали їх, ламали кістки, рубали кінцівки, але вони не падали. Вони повзли навіть без ніг і вгризалися в живіт, у горло, в обличчя… у все що діставали, в те й вгризалися

Він перевів подих.

— Одного я розрубав навпіл, зверху вниз. І він схопив мене вже двома половинами. Нижня частина вп’ялася в ногу, верхня тягнулася до горла.

Кийлен не розумів, чи це він правду каже чи вигадує, але його емоції змушували вірити у почуте.

— Як ви вижили?

— Вогонь, — сказав Люмберт. — Лише він їх калічив. Ми відступили до входу в шахту, чи то був вихід, не так важливо. Ми підпалили все, що могли: смолу, масло, деревину. Ми замкнули їх усередині й підпалили разом із тими, хто ще залишався.

Він раптово глянув на Кийлена. Через що хлопець трохи сіпнувся з переляку.

— І все одно я чув, як вони шкреблися зсередини, коли полум’я вже пожирало їх.

Кілька кроків вони йшли мовчки.

— Тому я й кажу, — додав Люмберт, — там, де розум велить відступити, відвага стає дурістю. Бо не кожного ворога треба перемагати. Деяких треба ховати разом із місцем, де вони з’явилися.

Він глянув уперед, де між деревами миготіли постаті Рейгара і Жана.

— Одного ми все ж не помітили. Я його вже відчув, як той кинувся на мене, але доля на мить відвернула від мене смерть. Він оступився, і я встиг завдати удару, а потім я побіг. Не як герой, а як людина, що хоче жити.

Кийлен мовчки прийняв ці слова.

— З нашого загону повернулося троє, — додав Люмберт. — І тоді я вперше збагнув, що моє життя не належить лише мені.