РОЗДІЛ 36. Я вас проведу

Кийлен довго стояв на одній із відгалужених гілок, звідки відкривався краєвид на ціле Дерево — на ті переходи, де він колись бігав босими ногами, збиваючи коліна об шорстку кору, на ті майданчики, де лунав сміх і вечорами збиралися діти слухати старі історії, на ті високі розлогі крони, серед яких ховалися його дитячі роки. Вітер тихо ворушив листя, і воно шелестіло так само, як тоді, коли він засинав під цей звук, думаючи, що Дерево ніколи не зміниться. Тепер усе це жило без нього, дихало власним ладом, і тут для нього місця вже не знаходилося. Він відчував це не тільки розумом, а й тілом, шкірою, кожним рухом повітря довкола. Навіть погляди перехожих унизу здавалися чужими й байдужими, наче він уже був лише гостем, а саме так це і було.

Горнан стояв поруч, спершись плечем об стару кору. Його розслаблена постать виглядала майже нерухомою, ніби він сам був частиною цього стовбура.

— Довго дивитимешся? — сказав він беземоційно.

— А чому тобі байдуже? — запитав Кийлен. — Невже це не твій дім, до якого ми хотіли повернутися? Я запам’ятовую його зараз, щоб потім не вигадувати, яким це було.

Він ковзнув поглядом по далеких кристаликах між гілками. Десь унизу промайнула група дітей, і на мить йому здалося, що він бачить самого себе серед них — худого, скуйовдженого, з подряпаними руками після чергового лазіння по гілках.

Горнан коротко гмикнув.

— Запам’ятовуй дорогу вперед. Назад вона вже не веде.

Позаду почулися кроки. Слуга підійшов без поспіху, ніби знав, що його чекати не треба — він і так з’явиться вчасно. На його плащі ще лишилися дрібні порошинки пелюсток невідомих квітів, а в темному волоссі заплуталося кілька сухих листків.

— Я вас проведу, — сказав він.

Кийлен ще раз провів поглядом по гілках, по світлу, що пробивалося крізь листя золотими смугами, по місцевих мешканцях, які проходили неподалік, не звертаючи на нього уваги, а тоді мовчки розвернувся і підійшов до слуги.

— Чи можемо ми залишитись? — запитав Кийлен. — Я і мій… друг.

Горнан хотів заперечити — його міміка видавала протилежне бажання. Він ледь помітно стиснув щелепу, ніби вже втомився від цих прохань.

Слуга тихо розсміявся.

— Ти, мабуть, так і не зрозумів нічого? — почав він загадково. — Невже не зрозумів, хто я?

Кийлен розгублено дивився чоловікові у вічі і не міг підібрати слів. Його серце раптом забилося швидше. Було щось дивне у цьому погляді — уважне, хиже, майже нелюдське.

Помітивши занепокоєння ельфа, чоловік продовжив:

— Це я той птах, — промовив пошепки, щоб Горнан не чув. — Король Реєвен знає, хто ти, і не бажає тебе бачити.

Кийлена це здивувало і засмутило мало не до сліз. Наче щось остаточно обірвалося всередині.

— Але я маю бути тут, — наполягав він. — Невже ви не розумієте?

Він підійшов ближче до слуги і обережно нахилився до його вуха.

— Все буде жахливо в майбутньому, — почав він тихо, майже гарячково. — Я тут, щоб врятувати всіх.

Слуга відсахнувся.

— Ні, це ти не розумієш, — почав він настирливо. — Тебе не те що не приймуть тут, а й... Ти маєш зрозуміти.

Кийлен був у розпачі від почутого. Він намагався достукатись, та всім було байдуже до майбутнього — їх цікавила влада сьогодні і зараз. Він бачив це знову і знову, у різних місцях, у різних людях.

— То ви нас виганяєте? — запитав ельф.

— Насправді ні, — відповів він. — Ти можеш допомогти усім.

Кийлен здивувався і поглянув на Горнана, який незадоволено спостерігав за ними зі схрещеними на грудях руками.

— Як?

— Дочка короля Реєвена, — почав він. — Зникла разом з двома служницями ще минулого літа. Принцесу потрібно знайти і повернути додому, тоді ти теж будеш бажаним.

— Де її шукати? — з ентузіазмом розпитував Кийлен. — Як її звуть і як вона виглядає?

— Її звуть Славіна, — пошепки мовив слуга, коли до них почали підходити сер Люмберт, Жан і Рейгар. — На вигляд ні з ким не сплутаєш, бо вона ельфійка, а служниці — світловолосі дівки. Я мало що про них пам’ятаю, бо не звертав на них уваги.

— Довго вас чекати? — голосно запитав сер Люмберт. — Дорога довга, треба взяти провізію і рушати.

Слуга мовчки кивнув, розвернувся і пішов до коридору.

— Я проведу вас, шановні, — сказав слуга присутнім.

Всі мовчки пішли за ним.

***

Переодягнувшись і зібравши речі, компанія поспішала покинути землі ельфів. Вони спускалися довгими переходами, що обвивали стовбур, і сходили вниз, аж до ліфту. Дерев’яні платформи тихо рипіли під ногами, а крізь проміжки між дошками виднілася безодня з коріння далеко внизу. Кожен крок віддаляв Кийлена від того, що колись здавалося єдиним світом. Дерево більше не тримало його.

Коли вони вийшли за межі будинку, де починалася дорога, Кийлен озирнувся востаннє. Височенний стовбур здіймався вгору, неосяжний оку. Сонячне світло ковзало по корі, а між гілками миготіли крихітні постаті мешканців. Там лишалося минуле.