РОЗДІЛ 35. Пакт

Після слова короля в залі наче щось піднялося з глибин часу.

І в думках Кийлена вже складалася картина, і вона йому зовсім не подобалася. Горнан поруч ледь нахилився вперед, сперши лікті на край столу, і дивився на короля без жодного наміру приховувати свою настороженість.

— Дерево… — повільно повторив герцог Едвард Ронський, наче уточнював, чи бува йому не здалося. — Ви хочете сказати, що воно… бере участь у переговорах?

Король легко ковзнув пальцями по краю келиха, і лише після короткої паузи підняв погляд.

— Воно не «бере участь», — зауважив він. — Лише завдяки йому ви взагалі маєте змогу тут сидіти і домовлятися.

Гном Торгрим стримував сміх.

— Гору теж покличемо на переговори, — буркнув він тихенько собі під ніс і прикрив долонею рот, щоб ніхто не помітив сміх.

— Ти б не насміхався з того, чого не можеш осягнути, — спокійно звернувся до гнома Реєвен.

Ці слова були почуті. Десь угорі, в переплетенні гілок, пройшло ледь відчутне тремтіння, ніби листя на мить ворухнулося без вітру.

Кілька людей перезирнулися.

Леді Марвелія повела плечем, намагаючись зберегти гідність.

— Якщо це справді так, — сказала вона, — тоді поясніть нам, Ваша Величносте, чому воно почало душити наші землі своїм корінням.

Це питання повисло в повітрі, і багато хто подумки підтримав його.

Король затримав на ній увагу.

— Бо рівновага порушена, — відповів він. — І вона буде відновлена.

— Ким? — різко кинув барон Стефан Глейв.

— Усім, що живе на цьому світі, — відповів король.

Гомін повернувся.

— «Відновлена»… ціною чого?

— Ви хочете, щоб ми віддали владу?

— Чи щоб ми підкорилися?

Коротунці зібралися ближче один до одного. Мейрік нахилився до Салема.

— Він не про союз говорить, — прошепотів він. — Він про підпорядкування йому.

— Інакше це не втримати, — так само тихо відповів Салем.

З іншого боку столу гноми вже не стримувалися.

— Ми свої шахти не віддамо, — твердо сказав Бреккар. — Нікому.

— І не будемо питати дозволу копати, — додав Торгрим.

Кийлен слухав усе це, і кожне слово лише підтверджувало його відчуття. Вони вже не чули одне одного. Кожен говорив про своє, про втрати, про страх, про вигоду.

А Дерево мовчало.

— Ти це відчуваєш? — тихо спитав Горнан, навіть не дивлячись на нього.

Кийлен відповів так само тихо:

— Воно слухає.

Горнан ледь скривився.

— Мені це не подобається.

— Мені теж, — коротко погодився Кийлен.

У центрі залу король підняв руку. Не одразу це помітили, але з рештою тиша знову повернулася.

— Ви прийшли сюди не для того, щоб сперечатися, — сказав він. — Ви прийшли, бо помітили, що все розвалюється і без міцного союзу стане гірше.

Він перевів погляд на гномів.

— Ваші шахти закриються.

Потім на людей.

— Ваші поля висохнуть.

Далі — на коротунців.

— Ваші шляхи зникнуть.

І нарешті його очі ковзнули по залі ширше, охоплюючи всіх.

— Це вже почалося.

Рейгар, що був неподалік Кийлена, обурився.

— Але ж це все через Дерево!

Вся зала повернула голови до нього.

— Я маю на увазі, що це Дерево забирає землю і жене всіх диких тварин до крайніх земель.

Жоден не перебив, але ніхто не осмілився погодитись з ним вголос, хоча це і було правдою.

— Пакт, який ми підпишемо, — продовжив він, — це не милість, а єдина можливість втримати світ від розпаду. Всі матимуть зобов’язання, включно з Деревом, і буде рівність між усіма.

— І ціна? — озвався хтось із північних.

Король ледь нахилив голову.

— Довіра, — відповів він.

У відповідь пролунали поодинокі короткі смішки. Ніхто не повірив, бо занадто казково це звучало.

Кийлен відчув, як напруга пройшла тілом. Він дивився на цих людей і істот і бачив перед собою не союзників, а сторони, які вже готуються до конфлікту, і страху не відчувають, а тут усі гості у чужому домі, навіть він сам тут чужинець.

— Він бреше? — тихо спитав Горнан.

Кийлен повільно похитав головою.

— Ні.

— Тоді що?

Кийлен перевів погляд на короля.