РОЗДІЛ 34. Глафіра

У заростях між камінням снували дрібні звірята, ледь чутно шаруділи ящірки, а інколи з гущавини визирав обережний олень, насторожено прислухаючись до кожного звуку. Тут життя було диким, вільним і байдужим до людських порядків.

З кожним кроком Глафіра все виразніше поверталася думками до того дня, коли їхні шляхи з Сойкою розійшлися. Гірське царство виринало в думках, яким воно лишилося назавжди: холодні зали, витесані в камені, вузькі переходи, де луна повертала кожен стогін чи вереск чи брязкіт, і постійна присутність влади, що відчувалася кожним нервом у тілі. Там вони зростали, служили ще за попередника Імгара, виконували доручення без заперечень, жили за правилами, які ніхто не пояснював.

Вони не знали своїх батьків і не були окутані любов’ю, проте мали одна одну. Ще зовсім малими вони спали на холодних ліжках, притулившись спинами, щоб хоч трохи зігрітися. Вчилися тримати язика за зубами раніше ніж говорити і розуміти накази за мімікою і словами. Дівчата росли швидко, без дитинства в звичному сенсі, але з дивною впертістю берегли свої дрібні ритуали: ділити навпіл шматок хліба, тихо сміятися вночі, вигадувати історії про світ за межами гори, якого ще не бачили. А потім вони отримали роботу: збирати небажаних дітей з усіх країв Лавразії.

Невідомо, чи то була милість чи жорстокість, та всіх непотрібних людей з малечку і аж до смерті приймала гора. Окрім таких людей не було кому працювати і приносити статки господарю. А роботи було багацько: не тільки каміння видобувати, а й виготовляти меблі, зброю, знаряддя праці і шити одяг, перед цим створивши тканину.

Після зміни влади все загострилося. Імгар швидко перебрав до рук царство і разом із ним прийшов новий лад. Для птахів зміни були невідчутні, але саме тоді Сойка заговорила.

Вони стояли в одному з кам’яних проходів, де вузький отвір угорі пропускав смугу світла, що розбавляла темряву.

— Я не залишуся тут, — сказала вона тихенько.

Глафіра майже не замислюючись відповіла:

— Чому? Ми служили раніше, будемо служити й тепер. Змінився лише господар.

Сойка повернула голову, і в її погляді з’явилося щось незрушне.

— Я не «ми». Я вирішую за себе.

— І що ти зробиш? — різкіше, ніж варто було, кинула Глафіра. — Куди підеш?

— До людей, — відповіла Сойка без затримки. — Туди, де можна бути собою, а не слугою чи рабинею.

Глафіра підняла брови.

— Але ж там тебе ніхто не знає. Ти для них чужа.

Сойка ледь нахилила голову.

— А тут мене гарно знають? Може, дякують за таку долю, що я їм подарувала? Краще б впустила їх по дорозі, і вони б ніколи так не страждали. Як ми можемо бажати поваги до себе, якщо чинимо так?

Глафіра на мить затримала подих, але швидко відвела погляд. Їй було болісно від такої правди, хіба аргумент про те, що це все одно життя, був би доречним? Вона розуміла, що сама обрала б смерть. Та вона не хотіла втратити свою сестру, бо залишилася б одна.

— Тут є порядок, — сказала вона твердо. — Є місце і сенс у тому, що ми робимо.

— Є тортури і важка праця, — виправила Сойка. — І ти називаєш це сенсом.

Глафіра відкрила рот в бажанні мовити, але слів не було.

Сойка зробила крок ближче.

— Ти справді думаєш, що тобі тут місце? Що це місце взагалі має існувати?

Глафіра все ще шукала слова.

— Я знаю, що роблю, — нарешті сказала вона. — І залишаюся.

Сойка кивнула, ніби саме цього й чекала.

— Тоді я піду.

— І все? — У голосі Глафіри з’явилося нерозуміння. — Ти просто підеш?

— Так.

— Без дозволу?

— Без нього.

— Тебе шукатимуть.

— Нехай.

— І тебе знайдуть.

Сойка засміялася, так ніби це її останній сміх перед волею.

— Тоді подивимось, хто кого, може, вони теж літати вміють.

Глафіра мовчала, дивлячись на неї, ніби намагаючись знайти хоч якусь тріщину в цьому рішенні.

— Ти шкодуватимеш, — сказала вона нарешті.

— Можливо, — відповіла Сойка спокійно. — Але це буде моє рішення.

Вона розвернулася і пішла, не озираючись. Її постать швидко зникла в темному переході, залишивши по собі лише відлуння кроків.

Глафіра лишилася на місці. Того дня вона вперше відчула, що служба, яку вона прийняла, має ціну, яку доведеться платити самостійно. Вона була юна і налякана і сподівалася, що її не пошлють на пошуки сестри.

Вона залишилася сама, та її погляди змінилися, хоч і не можна було їх визначити точно, але вона почала бажати більшого для себе.

Імгар уже став господарем, і його влада відчувалася в кожній частині Гірського царства. Глафіра обрала цей порядок свідомо, прийняла його правила і зайняла в ньому своє місце. З часом вона довела свою відданість діями, за що стала наближеною до пана.