Коріння ч2

РОЗДІЛ 33. Теревені

— Ти так і будеш мовчати всю дорогу? — зацікавлено кинула Глафіра, навіть не зупиняючись на шляху.

Старець не поспішав відповідати, ніби ця розмова вже відбулася безліч разів:

— Мені нічого тебе навчити.

Вони шкандибали вузькою кам’янистою стежиною вздовж узбережжя Лавразії. Але під ногами рипів пісок, перемішаний із дрібною галькою, бо та стежина давно занедбана; вітер тягнув із океану вогку сіль і гнав уздовж берега пасма водоростей. Далеко попереду піднімалися схили, за якими починалися землі, що вели до Дерева.

Глафіра йшла швидко, впевнено переступаючи через виступи скель, час від часу озираючись на старця, який тримав той самий темп без жодного зусилля. А потім зупинилася і розвернулася до нього всім корпусом.

— Це як розуміти?

Він підійшов ближче, переступив через уламок каменю і спокійно додав:

— Усі істини наслідують одна одну. Повторюються раз за разом. І помилки — ті самі.

Вона скривила губи, з явною досадою.

— Я розумію, що важко говорити нормально і зрозуміло, та все ж вірю, що ти зможеш.

Чоловік провів рукою по сухій траві, що пробивалася між камінням, і продовжив рівним тоном:

— Кожен проживає своє життя так, ніби до нього нічого не існувало. Робить ті самі помилки, ставить ті самі питання, доходить до тих самих висновків. І щоразу вважає їх власними.

Глафіра схрестила руки на грудях.

— І що, виходить, усе вже вирішено наперед?

— Вирішено самою натурою, — відповів він. — Усе живе тягнеться до одного й того ж, переваги над іншими, владі і достатку. І кожен переконаний, що саме він знайде інший шлях, але кінець завжди однаковий.

Вона рушила далі, швидше ніж до того, ніби намагаючись піти від цих слів.

— Тоді скажи, навіщо взагалі щось робити, якщо все повторюється?

Старець ішов поруч, не відстаючи.

— Тому що кожен вірить, що саме його життя має інше значення. І ця віра сильніша за пам’ять поколінь.

Глафіра іронічно всміхнулася.

— Це пригнічує, насправді сумно, адже це правда.

— Це дуже проста річ, насправді, — спохмурнів він.

Вона кинула на нього короткий погляд, але нічого не сказала.

Старець продовжив сам:

— Ти і уявити не можеш, скільки однаковісіньких життів було прожито різними людьми в різний час, — намагався пояснити чоловік. — Я бачив багато життів. І всі вони приходили до одних і тих самих питань. Чому кохання приносить біль? Чому життя розподіляє долю нерівно? Чому одні отримують усе, а інші — крихти? І майже на всі ці питання вже були відповіді. Він ступив на вищий виступ і на мить зупинився, дивлячись уперед, де берег переходив у підйом.

— Але кожне нове покоління ставить їх знову, наче до них ніхто не жив, наче світ почався разом із ними.

Глафіра зітхнула з роздратуванням.

— Може, тому що кожному болить своє?

— Болить однаково, — відповів старець. — Просто ніхто не співпереживає, думає, що саме йому болить більше.

Вона поправила одежину, змахуючи пасма, що липли від морського вітру.

— І що далі? Всі однакові, всі повторюють одне й те саме. І куди це веде?

Старець подивився на неї прямо.

— До наслідків, про які ніхто не думає.

Вона примружилася.

— Поясни.

— Ніхто не дивиться далі власного життя, — сказав він твердо. — Кожен намагається взяти більше. Більше землі, більше влади, більше ресурсів. І ніхто не зважає, до чого це призводило раніше.

Він повів рукою в бік узбережжя, де хвилі вкотре накочувалися на каміння.

— Світ уже проходив це і ще пройде. Аж до повного виснаження.

Глафіра мовчала кілька кроків, а тоді запитала вже тихіше, але напружено:

— І зараз?

Чоловік не роздумуючи відповів:

— Зараз усе повторюється швидше і кучніше.

Вона різко зупинилася.

— Ти ведеш мене до Дерева саме через це?

— Ти сама туди йдеш, — виправив він. — Я лише чекаю кінця.

Глафіра стиснула щелепу.

— Якщо все йде до кінця, то чому ти просив у мене допомоги?

Старець рушив далі, піднімаючись вище по кам’янистому схилу.