РОЗДІЛ 32. Звичайні речі

Неначе хвиля по воді, звук рогу розійшовся Деревом. Його підхопили інші, і разом вони створили гул, що пронизував гілля, стовбур і саму серцевину. Так оголошували про початок урочистого банкету.

Після цього незабарилися слуги.

— Прошу, — сказав один із них, і цього разу голос звучав трохи приємніше.

Їх повели іншим ширшим коридором. І вони вийшли до великої зали, тої, де тисячі років розташовується така знайома Горнану та Кийлену їдальня.

Коли ж вони увійшли, помітили різноманітних постатей, одразу стало зрозуміло, що вони не з місцевих, а гості.

Кийлен одразу відчув це. Кожен мав своє вбрання і зовнішність, і поведінка мала певні відмінності.

Першими до себе привернули увагу люди.

Делегація з південних земель стояла окремо — смаглява шкіра, важкі прикраси, одяг із щільної тканини, розшитої металевими нитками. Вони говорили грубо і жестикулювали при кожній нагоді, ніби на ринку, в очах не було милості і радості. Вони видавалися дуже неприємними, як ніби матір рідну продали, почувши гарну ціну.

Трохи далі — інші. Північні. Вищі, грубіші, з обвітреними обличчями і важкими плащами. Вони гучно сміялися, і їх було найменше; їхні землі були занадто холодними і малородючими; тут їм одразу припала до душі різноманітність зелені.

Гномів Кийлен помітив чи не одразу. Низькі, круглі, з руками, що виглядали міцнішими за будь-який камінь. З бородами, хоч і короткими, та дуже неохайними з жорсткого волосу. Вони не дивилися вгору, а лише прямо, щоб ніхто не смів звертатися до них зверху вниз. Таким чином, для розмови примушували співбесідника присідати чи нахилятися, що було схоже на уклін. Тому не кожна пихата владна особа бажала мати з ними справу, хоча вони мали чималі статки і дружба з ними мала великі переваги.

Коротунці трималися окремо. І їх було менше. Вони доволі швидкі і нестримані, хоча сьогодні говорили пошепки, очі їхні бігали як скажені. Вони дивилися на всіх одразу, і складалося враження, що жодна дрібниця не вислизала від них.

Ельфи… Їх було двоє, не враховуючи Кийлена. Перший — король Реєвен. На ньому був темний одяг, оздоблений тонким срібним візерунком, що нагадував переплетення гілок, і легкий плащ, який рухався майже безшумно.

Поруч із ним стояв його син — принц Северин Габський. Очікувано молодший на вигляд, але не менш зібраний. Волосся у нього було темніше за золотаве, що у короля-батька, з холодним відблиском, зібране позаду тонким шнуром; кілька пасм спадали на обличчя, пом’якшуючи суворі риси. Роздивлявся всіх жвавіше: у ньому ще жевріли нетерплячість і щось схоже на виклик. Він тримався трохи напруженіше за батька, пальці час від часу ледь стискали руків’я клинка, ніби він був готовий до будь-якого перебігу подій. Його одяг був практичнішим — легкий обладунок, темна тканина, посилена вразливими місцями, але навіть у цьому відчувалася витонченість.

Обидва вони стояли мовчки, але сама їхня присутність змінювала настрої довкола.

І тоді він побачив гарну птаху. Сову, що сиділа на високому виступі, трохи осторонь від усіх. Велика, з густим оперенням, що відливало сріблом у світлі. З круглими великими очима. Тіло її не рухалося, лише шия повертала голову для кращого споглядання.

Знаючи природу великих птахів, Кийлен побоявся голосно думати. Тим паче, в її погляді не було тваринного. Там була стара і виважена свідомість.

— Старійшини, — тихо сказав сер Люмберт поруч. — Вони теж тут.

— І сова, — відповів Кийлен.

— Гммм, — задумався сер Люмберт.

***

Банкетна зала вмістила усіх.

Стіл тягнувся від краю до краю. На ньому вже стояли страви, напої, фрукти, хліб.

Світло текло згори, крізь листя та кристали і змішувалося з теплим сяйвом ламп, що визирали просто зі стін, мов плоди.

Їх провели до відведених місць. Не поруч із королем, але й не на краю.

Кийлен звернув на це увагу.

— Нас посадили так, щоб бачити всіх, — тихо сказав Рейгар.

— І щоб усі бачили нас, — додав Горнан.

Коли всі зайняли свої місця, у залі стало тихіше.

Король зайняв своє місце пізніше. Жоден глашатай не вигукнув його імені, жоден сурмач не сповістив про прихід — потреби в тому не було, всі і так знали короля. Він увійшов так, як сходить місяць над тихою водою. І того вистачило.

Гомін у залі стих, мов приглушений вітром. Плітки обірвалися на півслові, келихи завмерли в руках, а погляди самі собою звернулися до нього. В повітрі розлилася та сама тиха владність, що тягнулася за ним, як довгий шлейф.

Лише по тому, як король опустився на своє місце, гомін у залі повернувся, але вже заговорили про належне: називалися, уклонялися, обмінювалися титулами, що важили не менше за зброю.

— Герцог Едвард Ронський, правитель південних рівнин і опікун торгових шляхів до моря, — представився чоловік у темно-синьому камзолі, торкаючись грудей долонею.

— Леді Марвелія з дому Зрейн, спадкоємиця трьох міст і хранителька зернових запасів Західних долин, — мовила жінка з грацією хижої кицьки.