РОЗДІЛ 31. Королівство Реєвена

Коли загін опинився біля Дерева, назустріч вийшов чоловік у світлому одязі, з витриманою поставою і спокійним, уважним поглядом. Його супроводжували двоє мовчазних вартових.

Він зупинився на відстані кількох кроків і трохи нахилив голову.

— Ви прийшли з лісу, — сказав він рівно. — Назвіться.

Сер Люмберт ступив уперед, попри втому, що ще трималася в його тілі і голові.

— Сер Люмберт, — промовив він. — Це мої супутники. Ми йдемо у важливій справі до короля Реєвена Габського.

Чоловік перевів погляд на інших.

Горнан виступив трохи вперед.

— Грум, — коротко сказав він.

Кийлен затримався на мить через серце, що шалено калатало.

— Лем.

Воїн поруч із ними кивнув.

— Жан.

Рейгар спокійно озвався:

— А я Рейгар.

Чоловік уважно подивився на кожного, ніби запам’ятовував.

— Я служу королю, — сказав він. — Ви підніметеся до нього. Вас уже чекали.

В сказаному було щось таке, що змусило Кийлена напружитися. Він подумки повторив: «Вас уже чекали».

***

Зала прийому розташовувалася в самому серці Дерева, там, де стовбур розширювався і навколо нього формувався простір для величі. Стіни, сплетені з живого гілля, піднімалися високо вгору, утворюючи природний купол, крізь який просочувалося м’яке світло. Воно лягало на підлогу широкими плямами, рухалося разом із подихом крони.

В центрі зали на троні сидів король Реєвен Габський.

Від нього линув спокій і тиха, владна певність. Така певність жила в його поставі, у тому, як він тримав голову, як спирався на підлокітники трону, наче саме Дерево тримало його, а він — Дерево. Влада тяглася за ним довгим відчутним шлейфом аж до ніг гостей.

Король Реєвен Габський здавався молодим, майже юним у своїй довершеності. Його золотаве, як стигле жито під променями літнього сонця, волосся спадало на плечі звивистими пасмами. Воно відсвічувало розкішшю, надаючи його постаті ще більшої величі.

Обличчя було витончене, ясне, мов витесане з білого каменю, з правильними рисами, що складалися в чарівну вроду. Та варто було лише раз зустрітися з його поглядом, як це враження тануло. Очі його — світлі і прозорі, мов джерельна вода, — та в їхній глибині лежала давнина, що вимірювалася віками. У погляді жила пам’ять і хитрий розум.

Його вбрання було смарагдове, мов ліс у самій гущавині. Тканина спадала м’якими складками, але тримала лад, підкреслюючи його поставу. При кожному русі вона мерехтіла, грала світлом, наче жива, відкриваючи нові відтінки зелені — від темного, майже чорного, до ясного, мов молоде листя навесні. Узори, виткані тонким золотом, в’юнилися по краях рукавів і по подолу, нагадуючи стародавні орнаменти, що зберігали в собі пам’ять роду.

На його чолі лежав обруч — тонкий, сплетений із темного металу й напівдорогоцінних каменів, що ледь помітно тремтіли.

Його врода мала силу. Вона вабила не лише жінок людського роду, а й могла зламати волю, змусити схилити голову будь-якого чоловіка. Та за цією красою жила небезпека, і саме це робило його по-справжньому страшним.

Він не рухався, коли вони увійшли. Лише поглядом зустрів їх.

Сер Люмберт уклонився першим, низько, з тією грацією, яка видавала досвід і розуміння, перед ким він стояв. Інші повторили за ним.

Кийлен відчув, як цей погляд торкнувся і його. На мить здалося, що король затримався саме на ньому. Лише на мить.

— Ви мало не запізнилися, — промовив Реєвен Габський.

Його голос був таким низьким, що позадрив би кожен бард, і розходився залою так, ніби звучав одразу звідусіль. Це зачаровувало без магії: якби таким голосом пролунав наказ ніколи більше не пити води, від спраги померли б мало не всі живі істоти.

— Я вже було подумав, що король Адмунд ІІ більше не має людей, навіть для делегації у такій важливій справі.

Слова прозвучали спокійно, але в них відчувався тонкий укол.

Сер Люмберт випрямився.

— Дорога виявилася складнішою, ніж ми очікували, Ваша Величносте, — відповів він стримано. — Ми зазнали втрат.

Король трохи нахилив голову.

— Втрати, — повторив він тихіше, підкреслюючи саме слово. — Ліс завжди забирає борги.

Його пальці ледь торкнулися підлокітника трону.

— Але ви дійшли, — додав він. — Отже, справа варта того.

Розмова продовжилася.

Люмберт говорив без зайвих відступів. Про мету, про шлях, про те, що привело їх сюди. Напруга відчувалася в кожному слові.

Король слухав.

Іноді ставив короткі запитання.

— Хто ще знає про це?

— Скільки вас було спочатку?

— Коли саме це почалося?