РОЗДІЛ 28. Тривала подорож

Вони втратили рахунок дням ще на першому тижні і лише за звичкою відмічали ранок і вечір, хоча світло під кронами майже не змінювалося. Час тут не стояв, але розтягувався, наче смола, і дорога здавалася довшою, ніж могла бути насправді. Кийлен почав вести рахунок інакше — за тим, як змінюється тіло: спочатку ниють ноги, потім звикають, потім знову болять, але вже глибше; за тим, як брудняться підошви чобіт; за тим, як вода у флягах починає пахнути деревом, навіть якщо її набрали одразу після дощу.

На четвертий день вони натрапили на перший знак, який не був стрічкою. На стовбурі старого дерева хтось колись вирізав нерівні і глибокі лінії, наче їх робили поспіхом або в темряві. На перший погляд, це здалося безглуздими подряпинами, але Рейгар зупинився і провів пальцями по дереву, після чого повів їх трохи вбік, минаючи очевидний шлях зі стрічками. Ніхто не запитав, чому, але після цього вони почали частіше звертати увагу на такі речі. І вже за кілька днів Кийлен помітив, що стрічки інколи ведуть не прямо, а обводять певні місця, ніби обходять щось, що краще не турбувати.

Десь на сьомий день у них закінчилася звична їжа. Це було очікувано: просто одного ранку вони розгорнули мішки і побачили дно. Рейгар сказав коротко, що далі доведеться шукати в лісі, і того ж дня Рейгар з Горнаном повели двох воїнів углиб між дерев. Повернулися під вечір мовчазні, з пташками і подряпаними руками. Кийлен тоді не підійшов ближче, не питав, що саме вони знайшли, але запах мокрого пір’я і крові ще довго відчувався в його носі. Та кожного вечора до Кийлена прилітав той самий птах і приносив плоди. Про це досі ніхто не здогадувався, навіть Горнан, який навіть не питав, чи бува не збирається його брат померти голодною смертю.

Після цього харчування перестало бути нормованим. Були дні, коли їжі вистачало, коли їм вдавалося вполювати дрібну пернату дичину з гнізд або знайти щось придатне серед того, що росло у лісі, і тоді напруга трохи спадала, але частіше траплялося інакше. Нові запаси танули швидше, ніж хотілося визнавати, і між прийомами їжі з’являлися довгі проміжки, під час яких голод починав впливати на думки і терпіння.

Саме в один із таких днів вони натрапили на ягоди. Кущі росли густо, і плоди виглядали надто добре для цього місця, бо були налиті, блискучі, з тонкою шкіркою, що ледь не лопалася від стиглості і на запах солодкі і привабливі. Один із воїнів уже потягнувся рукою, але Рейгар різко зупинив його ще до того, як пальці торкнулися гілки.

Замість крику просто сказав коротко, що це чіпати не можна, і поглянув так, що питання зникли самі собою. Кийлен тоді звернув увагу на те, як Рейгар дивився на ті ягоди. У тому погляді було впевнене знання, змішане з чимось, що нагадувало досвід, отриманий занадто дорогою ціною.

Вони пішли далі, залишивши кущі позаду, але голод нікуди не зник. Він лише загострився, і разом із ним загострилася спокуса. Той самий воїн, що тягнувся до ягід, мовчав решту дня, але кілька разів озирався назад, ніби запам’ятовував дорогу. Кийлен помітив це, але нічого не сказав, бо не мав доказів, лише чуття.

Увечері, коли вони зупинилися і розклали вогонь, усе виглядало звично. Люди сіли ближче до тепла, перевіряли спорядження, хтось тихо розмовляв, намагаючись відволіктися від втоми. Той воїн теж був серед них, і спершу нічого не видавалося незвичним. Він їв разом із іншими, хоча трохи повільніше.

Перші ознаки з’явилися пізніше, коли вже стемніло. Його руки почали тремтіти так, ніби він змерз, хоча біля вогню було достатньо тепло. Він спробував стиснути пальці, але ті не слухалися, і він лише сильніше напружився, намагаючись приховати це. Кийлен сидів навпроти і бачив, як напруга переходить у внутрішню боротьбу, яку той уже не контролював.

За кілька хвилин воїн різко зігнувся вперед, схопившись за живіт. Подих став рваним, важким, і він почав тихо стогнати, намагаючись не привертати уваги. Але це тривало недовго. Біль накрив його хвилею, і він уже не стримувався. Його обійшли з боків, хтось спробував дати воду, але він відштовхнув руку, дивлячись кудись убік із таким виразом, ніби там стояв хтось ще.

— Відійди, — сказав він хрипко, звертаючись у порожнечу.

Кийлен відчув, як по спині проходить холод. Погляд воїна більше не фокусувався на людях. Він слідкував за чимось, що рухалося там, де нічого не було. Його губи ворушилися, вимовляючи слова, яких ніхто не чув.

Коли він спробував підвестися, стало ясно, що його треба зв’язати. Рейгар наказав діяти швидко, і разом вони притиснули його до землі, зафіксували руки, зв’язали, попри те, що той кричав уже не від болю, а від люті, спрямованої на них.

До ночі його голос змінився. Він перестав кричати і почав говорити тихо, майже шепотом, ведучи безперервну розмову. Іноді він сміявся, іноді завмирав, ніби слухав, а потім знову відповідав. Кийлен намагався не слухати, але окремі слова все одно доходили, і в них не було сенсу, лише уривки, що не складалися в щось ледь зрозуміле.

Ближче до ранку він стих. Його тіло розслабилося, подих вирівнявся, і навіть обличчя стало спокійнішим. Ця тиша тривала надто довго. Коли один із воїнів нахилився перевірити, чи він спить, стало ясно, що це вже не сон.

Його очі були відкриті, але в них нічого не залишилося.

Ніхто не говорив зайвого. Його мовчки відв’язали, накрили, як змогли, і залишили там, де він лежав. Кийлен ще раз глянув на його руки, на пальці, що вчора тягнулися до ягід, і відчув, що скоро його забере коріння.