РОЗДІЛ 27. Полювання

Рейгар раптово зупинився й підняв руку, змушуючи всіх завмерти, після чого трохи нахилився вперед і напружено вдивився між стовбурами, ніби вловив щось, чого інші ще не помічали. І лише за кілька митей Кийлен теж побачив легкий, обережний, майже невловимий рух, але достатній, щоб зрозуміти, що попереду була косуля, яка ступала невпевнено, озиралася і, здається, справді відбилася від стада або втратила напрямок серед цього лісу.

Рейгар не сказав жодного слова, лише коротко кивнув Горнану, і той одразу зрозумів, що робити, так само як і двоє воїнів, які без зайвих жестів почали розходитися в сторони, утворюючи півколо, тоді як сам Рейгар рушив прямо вперед, повільно наближаючись до тварини, контролюючи кожен крок і кожен рух, щоб не сполохати здобич раніше часу.

Кийлен залишився стояти на місці, і в цю мить він уже знав, чим усе закінчиться, відчуваючи, як у грудях щось стискається ще до того, як почнеться переслідування.

— Не рухайся, — тихо кинув Горнан, проходячи повз нього, навіть не дивлячись.

Кийлен не міг висловити свою думку й відмовити їх від цієї ідеї, але не відвів погляду від брата, якого більше не хотів так називати.

Косуля різко підняла голову. Вуха здригнулися, напружено повернулися в бік, де щось змінилося, де повітря раптом стало іншим. Вона завмерла, втягнула повітря, і на мить здалося, що ліс разом із нею затримав подих. Небезпека вже була поруч — вона відчувалася в кожному поруху тіні, в кожному зламаному промені світла між деревами. Але це розуміння прийшло надто пізно.

Рейгар уже кинувся вперед, і цієї миті тиша лісу зруйнувалася. Простір наповнився звуками, що ламали зсередини, били по Кийленових нервах. Коріння здригалося під важкими ударами ніг, ковзало під підошвами, сухі гілки ламалися з тріском, який лунав надто голосно. Косуля рвучко кинулася вперед. Її ривок був майже відчайдушним. Вона намагалася вирватися, втекти від того, що вже наздоганяло її з усіх боків.

Її тіло напружувалося до межі з кожним стрибком, копита ковзали по вологій землі та корінню, вона різко змінювала напрямок, намагаючись знайти прохід, якого вже не було. Попереду щось майнуло, темна постать виросла з нічого, і вона різко відсахнулася, втрачаючи швидкість. Рух з іншого боку перекрив шлях ще раніше, ніж вона встигла усвідомити, що відбувається. Простір навколо стискався, звужувався, і з нього не було виходу.

Вона рвонула вбік, зібравши залишки сил, вирвалася на коротку мить, зробила кілька відчайдушних стрибків, у яких ще жевріла надія, але цього було недостатньо.

Рейгар уже був поруч. Він не думав про помилування і взагалі ні про що. Його обличчя не мало емоцій і не виражало нічого, окрім відточеної до автоматизму методики вбивства. Він завдав лише один сильний удар, який видав глухий звук, і в ньому не було нічого зайвого, лише швидкість і точність.

Тіло косулі здригнулося, ніби всередині щось обірвалося, і вона впала. Життя ще не зникло — воно затрималося в судомних поштовхах, у слабкому тремтінні м’язів, що повільно згасало. Дихання стало рваним, уривчастим; воно ще намагалося триматися, ще чіплялося за життя, але кожен наступний вдих був слабшим за попередній.

Навколо знову стало тихіше. Для людей це була звична тиша після вдалої роботи. Для Кийлена це був жах. Він чув, як повітря виходить із грудей тварини з тихим, надламаним звуком. Чув, як ніж входить у ще теплу плоть, як розрізається шкіра, як життя, яке ще мить тому було тут, зникає, ніби його ніколи й не було. Серце калатало, як скажене, а потім стиснулося в грудях так різко, що на мить перехопило подих. І саме тоді він відвів погляд. Його пальці стиснулися так сильно, що побіліли, нігті вп’ялися в долоні, але він цього навіть не відчув.

— Є їжа, — коротко сказав Рейгар. Його голос прозвучав рівно й спокійно, так, ніби нічого особливого не сталося.

Горнан нахилився, провів рукою по траві, стираючи з долонь темні сліди, і кинув погляд у бік Кийлена.

— Стоїш, як укопаний.

Кийлен повільно повернувся до них, змушуючи себе виглядати спокійно.

— Я не голодний, — відповів він рівно, хоча сам відчував, що це брехня.

Один із воїнів тихо хмикнув, але Рейгар лише коротко глянув на нього й не став нічого коментувати.

— Тоді займися ділом, — сказав він. — Нам потрібен вогонь.

Кийлен кивнув одразу, ніби тільки цього й чекав, і швидко пішов у ліс, віддаляючись від них швидше, ніж це було потрібно, поки звуки позаду не стали приглушеними й не розчинилися серед дерев.

Лише тоді він зупинився. Його груди піднялися різко, повітря увірвалося всередину, але не принесло полегшення. Він стояв нерухомо, намагаючись упіймати рівний ритм дихання, відчути землю під ногами, повернути контроль над власним тілом.

— Вибач… — прошепотів він тихо, сам не до кінця розуміючи, до кого звертається.

Він подивився вгору і ще до того, як щось побачив, бо відчув знайому присутність. Високо серед гілок нерухомо сидів той самий чорний птах і уважно спостерігав за подіями. Кийлен затримав на ньому погляд, не намагаючись навіть кліпнути.

— Ти знову тут, — сказав він тихо.

Тиша не змінилася. Птах залишився нерухомим і не відповідав, але Кийлен знав, що його почуто.

— Я не можу так, — додав він, і цього разу слова прозвучали так, ніби виходили не з горла, а звідкись ізсередини, де вже давно накопичувалося щось важке і невисловлене.

Серце знову стислося. Це відчуття не відпускало: воно поверталося хвилею, сильнішою за попередню, змушуючи його на мить заплющити очі.

— Я не хочу…

Думка обірвалася, але він відчув її повністю, аж до кінця.

Птах різко розправив крила, і вже за секунду темний силует зник між гілками, ніби його ніколи й не було.

Кийлен ще деякий час дивився в ту сторону, не рухаючись, ніби очі могли вхопити щось ще. Потім повільно опустив голову. Він нахилився, зібрав сухі гілки і повернувся назад, не дозволяючи собі більше зупинятися.