РОЗДІЛ 26. Стрічки

Рейгар стиха вилаявся крізь зуби й різко махнув рукою.

— За ним! Швидко. Поки він сам себе не вбив.

— Та він уже напівмертвий, — буркнув хтось позаду, але все одно рвонув уперед.

Вони побігли слідом, уже без строю, проте зібрані. Кожен тримав відстань, щоб не втратити інших з поля зору між тісно зрослими стовбурами. Дихання швидко збилося, гілки били по плечах і щоках, чіплялися за одяг, зривалися з характерним тріском.

Ліс змінився майже одразу. Якщо раніше він здавався просто густим, то тепер у ньому відчувалася… спрямованість. Наче сама природа тягнула їх углиб, стискалася позаду і відкривалася попереду вузьким, майже навмисно прокладеним коридором.

Земля під ногами стала м’якою і вогкою. Подекуди вона чавкала, затягуючи чоботи, лишаючи темні сліди. У повітрі стояв важкий запах від мокрої кори, прілого листя і чогось різкого, гіркуватого, що неприємно осідало на язиці.

Кийлен ловив кожен звук. Тріск гілок. Задишку поруч. Власний пульс у вухах, але головне було попереду. Той воїн уже майже не кричав. Лише зрідка подавав голос, і в ньому не було страху. Там звучало дивне, напружене здивування.

— Чуєш? — тихо кинув Горнан, наздоганяючи Кийлена. — Він ніби… радіє.

Кийлен нічого не відповів, проте уже здогадувався, що той воїн щось знайшов.

Коли вони нарешті наздогнали його, той стояв нерухомо, спиною до них. Плечі були напружені, руки трохи підняті, ніби він боявся торкнутися того, що перед ним. Ніби вперся в невидиму межу.

— Дивіться… — прошепотів він, не обертаючись.

Вони зупинилися.

Перед ними тягнулося коріння Дерева. Воно повзло по землі товстими, перекрученими жилами, перепліталося, утворюючи химерні вузли й виступи. Деякі корені були завширшки з людське тіло, інші — тонші, але їх було так багато, що земля між ними майже зникала.

Кийлен завмер. Його погляд ковзнув далі і раптом зачепився за яскраву пляму. Потім ще одну. Це були червоні стрічки, прив’язані до гілок, до молодих дерев, що проростали між старими стовбурами. Деякі стрічки вигоріли, стали тьмяними, бурими, потрісканими по краях. Інші ж лишалися насичено-червоними, щільно затягнутими у вузли, що нагадували позначки. Кілька стрічок були зав’язані подвійним вузлом. Одна — розрізана навпіл і знову зв’язана.

Кийлен відчув, як у пам’яті щось різко ожило.

— Стрічки… — тихо сказав він.

Горнан нахилився ближче.

— Що стрічки?

— Це не просто так, — Кийлен говорив повільно, ніби боявся злякати власну думку. — Брячислав казав… шлях до Дерева позначали самі мешканці.

— Позначали? — перепитав Горнан. — Як… пастухи стежки?

— Ні, — Кийлен похитав головою. — Інакше. Щоб свої знаходили дорогу.

Рейгар примружився, переводячи погляд зі стрічок на коріння, потім знову на стрічки.

— Ти що верзеш, хлопче?

— Я це чув, — тихіше відповів Кийлен. — Один мандрівний торговець казав: без цих міток тут можна блукати днями. Ходити по колу. І навіть не зрозуміти цього.

Один із воїнів ковтнув і витер піт з шиї.

— Тобто… — він ковзнув поглядом по корінню. — Ми вже близько?

Ніхто не відповів.

Ліс раптом стих. Пташиний спів, що супроводжував їх від самого ранку, зник. Листя не шелестіло. Навіть вітер не проникав сюди.

Сер Люмберт зупинився біля одного з коренів і обережно торкнувся його. Його пальці тремтіли, але сам дотик ніби трохи повернув його до тями.

— Помітки… — пробурмотів він. — Відмітки маршруту… скорочення шляху… до Дерева…

— Люмберте, — тихо покликав Рейгар, але той його не почув.

Він підняв голову, і в його очах на мить спалахнула ясність.

— Це правильно… — сказав він уже чіткіше. — Це… правильно…

І одразу ж опустив погляд, ніби ця думка вислизнула з нього.

Кийлен подивився на нього, але нічого не сказав.

Попереду коріння перепліталося щільніше, а стрічки траплялися дедалі частіше.

Ледь протоптана стежка, якою вони йшли, тепер ставала дорогою.

Рейгар повільно видихнув.

— Значить… ми йдемо туди, куди треба.

Кийлен не відводив погляду від стрічок. Він зробив крок уперед, обережно переступаючи через товсте, слизьке від моху і роси коріння, і раптом відчув дивне відлуння всередині. Наче щось чи хтось відгукувався.

І саме в цю мить, десь далеко попереду, між стовбурами, майже на межі видимості, щось ворухнулося. Ледь помітно, ніби хтось стояв там і дивився на них.

Рейгар миттєво підняв руку. Усі завмерли.

Тріск попереду стих так само раптово, як і почався. Тиша після нього стала натягнутою.

— Бачили? — прошепотів один із воїнів.

— Бачили, — тихо відповів Рейгар.

Кийлен не відводив погляду.

— Він не зупиниться, — сказав він. — Він уже не розуміє, куди біжить.

Горнан стиснув щелепи.

— Він і вночі ледве тримався.

— І тому ми його не кинемо, — коротко відрізав Рейгар. — Йдемо.

Він глянув на кожного по черзі, затримавшись на мить довше на Люмберті.

— Швидко, але тихо. І дивіться під ноги. Тут уже не наш ліс.

Ніхто не заперечив, і вони рушили вперед, розсовуючи гілки, ступаючи по вологому ґрунту, обережно оминаючи товсте, слизьке коріння. Кийлен мимоволі засумував за Брячиславом і рештою, особливо за Лавром, який був би гарним супутником в такій подорожі.

Попереду знову щось тріснуло. І раптово пролунав різкий, надломлений, зовсім не схожий на людський сміх, ніби хтось силкувався сміятися з порваними легенями.

Кийлен відчув, як по спині пробіг холод.

Вони вийшли на невелику прогалину між деревами і побачили винуватця їхнього занепокоєння. Той самий воїн, якого Кийлен не дорахував ні серед живих, ні серед мертвих, стояв посередині, босий, без одягу, забруднений землею і кров’ю, що вже підсохла на шкірі темними плямами, потріскалася і стягнулася. Його тіло здригалося від уривчастого дихання, груди ходили ходором, а очі були широко розкриті, але дивилися не на них. Він дивився вниз, на коріння, ніби бачив там щось більше, ніж просто дерево.