РОЗДІЛ 25. Це не втома

Світанок підкрадався повільно, але цього разу світло не приносило полегшення. Воно лише відкривало те, що ніч ще намагалася приховати, розтягуючи тіні й пом’якшуючи обриси. Коли перші промені торкнулися галявини, стало видно все.

Камінь, трава, обгорілі залишки вогнища і тіла, що лежали між ними, більше не губилися в темряві. Кров, яка вночі здавалася чорною, тепер набрала справжнього кольору, в’їлася в землю темними плямами і простяглася нерівними слідами там, де хтось намагався рухатися, повзти або втекти. Подекуди вона вже підсохла, стягнувши землю тонкою кіркою, а подекуди ще блищала вологою, ніби ніч не встигла завершитися до кінця.

Обличчя стали чіткими, надто живими у своїй нерухомості. У декого очі так і залишилися відкритими, втупленими в порожнечу, ніби зафіксованими на останній думці. У когось губи були розтягнуті в напівслові, у когось щелепи стиснуті так сильно, що це було видно навіть тепер. Руки багатьох усе ще тримали зброю або шматки тканини, ніби вони до останнього намагалися щось утримати, захиститися або просто не відпустити реальність.

Запах стояв важкий. Кров, дим, розігрітий камінь і щось гірке, майже металеве, що осідало в горлі і не давало вдихнути на повні груди.

Кийлен розглядав табір, дозволяючи собі по-справжньому побачити все, що вони втратили.

Погляд ковзнув по галявині і зробив крок, потім ще один і почав подумки рахувати.

«Один біля вогнища, той, що першим зірвався і напав. Другий трохи далі. Ще двоє поруч, наче намагалися втримати одне одного, але не встигли. Ще один біля поваленого дерева. Ще один… і ще. Він не поспішав, ніби боявся помилитися. Коли дорахував до кінця, то на мить завмер. Десятеро, що були в загоні разом із ними, лежали тут. Погляд сам собою повернувся до тих, хто залишився. Рейгар, Горнан, сер Люмберт, ще двоє воїнів і він сам. Це шість, а було більше. Їх стало менше, аніж половина.»

Кийлен заплющив очі на коротку мить, але навіть крізь темряву перед очима бачив ті самі обличчя, які щойно рахував.

— Десять, — тихо сказав він, сам не помітивши, що вимовив це вголос.

І тільки тоді він знову підняв голову, напружено вдивляючись у живих. Кийлен стояв мовчки, дивлячись перед собою, і відчував, як у грудях щось стискається, але вже без паніки, без різкого страху чи очікування нападу від тих, хто поруч. Це було інше відчуття, глибше і важче. Усвідомлення.

Поруч Горнан мовчки збирав спорядження, не затримуючи погляду ні на кому. Він робив усе зосереджено, перевіряючи ремені, зброю, залишки припасів, ніби намагався втримати порядок у власній свідомості.

Рейгар працював так само швидко і без зайвих слів, іноді коротко кидаючи накази двом воякам, що лишилися. Вони слухали, але рухалися незграбно; їхні рухи були уривчастими, а погляди час від часу втрачали фокус, ніби щось усе ще жило глибоко в їхній свідомості і не відпускало.

Сер Люмберт сидів там, де й уночі. Його одяг був заплямований, тіло забруднене, а погляд порожній. Губи ще рухалися, але тепер тихіше, майже беззвучно.

— Люди — важливий ресурс… Люди — важливий ресурс…

Кийлен відвернувся. Він підійшов до Рейгара, допоміг підняти один із мішків, перевірив ремені, затягнув їх тугіше, ніж потрібно, лише щоб зайняти руки і не дивитися зайвий раз у бік тіл.

Поруч лежав один із воїнів, із яким вони ще вчора їли. Його рука була витягнута вперед, ніби він тягнувся до когось, але так і не дотягнувся. Кийлен на мить затримав погляд, а потім різко відвів його в сторону сера Люмберта.

— Він так і не прийшов до тями, — сказав він тихо.

— Він… — стомлено і хрипко промовив Рейгар. — Просто не витримав того, що було.

Кийлен нахмурився.

— Це не втома, — сказав він. — Він ніби застряг у собі.

Рейгар ледь помітно кивнув.

— Бачив таке раніше. Після боїв, після довгих походів. Коли людина тримається до останнього, а потім щось ламається.

Кийлен на мить замовк, вже ще задивляючись на сера Люмберта, який уже підвівся і повільно рушив уперед, не звертаючи уваги на нерівну землю, тіла і уламки під ногами.

— І що з ним тепер буде? — запитав він тихіше.

Рейгар кинув на нього короткий погляд.

— А що можна зробити? Якщо пощастить, повертаються до тями. Якщо ні… то залишаються такими.

Кийлен відчув, як у грудях щось стискається сильніше.

— Ми не можемо йти далі так, — сказав він. — Він наставник і має вести нас.

— Він і веде, — коротко відповів Рейгар.

Кийлен різко глянув на нього.

— Ти серйозно?

Рейгар зупинився на мить, змушуючи і Кийлена пригальмувати разом із ним.

— Слухай уважно, — сказав він тихо, але твердо. — Ми втратили більшість людей. У нас залишилося те, що залишилося. І дорога не стане коротшою, якщо ми почнемо сумніватися в кожному кроці.

Кийлен стиснув щелепи.

— Це просто… здоровий глузд.

Рейгар примружився.

— Тоді скажи мені, що ти пропонуєш? Залишити його? Чекати? Повернутися назад?

Кийлен не знав, які слова підібрати. Поглядом знову ковзнув до сера Люмберта.

Той раптом трохи сповільнився, ніби щось збило його ритм, і тихо, майже нечутно, повторив:

— Люди… важливий ресурс…

Цього разу голос звучав слабше, менш розбірливо.

Кийлен відчув, як усередині піднімається щось важке і доволі неприємне.

— Він може нас підвести, — сказав він тихо. — У найгірший момент.

Рейгар не заперечив.

— Може.

Кийлен підняв на нього погляд і мовчав.

— А він… — Рейгар на мить перевів погляд на сера Люмберта. — Він або згадає, ким був, або стане тягарем.

— І тоді?

— Тоді вирішимо, коли прийде час.

Ці слова прозвучали надзвичайно спокійно, але Кийлена вони нажахали. Він не хотів цього чути, та заперечити не міг, ще й Горнан мовчав, не даючи жодної підтримки. Він повільно видихнув і відвернувся.

Брат йшов трохи попереду, але було видно, що він чув розмову. Його плечі напружилися, рухи стали різкішими, і він трохи пришвидшив крок, ніби намагався втекти від думок, які наздоганяли всіх однаково.