РОЗДІЛ 23. Спів птахів

Дорога ставала не коротшою, а довшою з кожною годиною, і хоча загін продовжував впорядковано рухатись, усе одно відчувалася напруга, що повільно накопичувалася десь під шкірою, бо чим далі вони відходили від людських поселень, тим рідше траплялися голоси, сміх чи звичні ознаки життя.

Кийлен їхав трохи попереду, ближче до сера Люмберта, час від часу озираючись на лінію загону, ніби перевіряючи, чи всі на місці, але насправді його думки вже давно були попереду дороги, там, де серед лісів і коріння мало стояти те саме Дерево.

Сер Люмберт тримався поруч, і хоч більшість часу їхав мовчки, у його мовчанні не було відчуження, радше уважне спостереження, як у людини, що звикла оцінювати все те, що стоїть за словами оточуючих.

Кийлен нарешті порушив тишу, трохи нахилившись у сідлі, щоб говорити тихіше.

— Ви вже бували там? — запитав він, не відводячи погляду від дороги.

Сер Люмберт на мить перевів погляд на хлопця, а потім знову на дорогу.

— Біля Дерева? — запитав він риторично. — Туди пускають лише за запрошенням.

— І цього разу воно є?

— Є необхідність, — коротко відповів він. — А це іноді важливіше за запрошення.

Кийлен на мить замовк, а потім усе ж поставив те питання, яке вже давно не давало йому спокою.

— Хто зараз править ельфами?

Сер Люмберт перевів на нього погляд, ніби оцінюючи, навіщо тому ця відповідь, але все ж відповів:

— Король Реєвен Габський.

Хоч Кийлен і очікував почути своє прізвище, та все одно від почутого він занервував, сам не розуміючи, від радості чи страху.

— У нього є спадкоємці? — одразу запитав Кийлен.

— Син і донька, — відповів сер Люмберт. — Северин Габський — його спадкоємець. Його вже готують до влади.

— А донька?

Сер Люмберт трохи змінив хват повода, ніби це питання вимагало більшої обережності.

— Про неї майже нічого не відомо, — сказав він.

Кийлен нахмурився.

— Тобто?

— Тобто її або дуже добре ховають, або вона сама обрала залишатися поза очима, — відповів сер Люмберт. — У будь-якому разі це про щось говорить.

Горнан, що їхав трохи позаду, тихо втрутився:

— А навіщо ми туди прямуємо?

Сер Люмберт навіть не озирнувся.

— Бо так наказав наш король, — сказав він. — Усе решта не вашого розуму справа.

Ці слова змусили всіх замовкнути.

Дорога тим часом повела їх у глиб лісу, де світло змінювалося, стаючи розсіяним. Пташиний спів тут уже не був хаотичним, як на відкритих полях; він звучав майже як сигнал, що передається від дерева до дерева.

— Ти це чуєш? — тихо сказав Кийлен.

Горнан глянув на нього.

— Це звичайні птахи.

— Ні, не звичайні, — Кийлен трохи нахилив голову, прислухаючись. — Вони ніби відповідають одне одному.

Сер Люмберт ледь помітно кивнув.

— Ці птахи не дурні, і скоро про нас надійде звістка до ельфійського короля.

Невдовзі вони натрапили на ще один конвой, але цього разу він виглядав інакше. Люди були мовчазні з напруженими обличчями, а замість звичних товарів на возах лежали загорнуті в тканину довгі, вузькі форми.

Рейгар підняв руку, зупиняючи загін.

— Ви звідки прямуєте? — запитав він.

Один із чоловіків перелякано поглянув на нього.

— З північно-західного тракту.

— Що сталося?

Той лише похитав головою.

— Краще вам цього не знати.

Його погляд ковзнув по Кийлену і Горнану трохи довше, ніж по інших.

— Але якщо йдете до ельфів, не сходьте з дороги.

— Чому? — запитав Кийлен.

Чоловік затримав на ньому погляд, ніби хотів щось сказати, але вирішив швидше продовжити свою дорогу. Він рушив далі, і колеса возів швидко загуркотіли по шляху, залишаючи після себе тривожне відчуття.

Кийлен ще довго дивився їм услід.

— Чим ближче ми до Дерева, тим більше всі говорять як божевільні.

— Припиніть розмови. Треба бути обережними, — відповів сер Люмберт.

Горнан тихо хмикнув.

І попереду, за щільнішими деревами, вже починало з’являтися щось темніше, масивніше, ніби сам ліс мав серце, до якого вони невпинно наближалися.

***

До вечора ліс почав повільно змикатися навколо них, і навіть світло, що ще трималося між верхівками дерев, втратило свою ясність, розсипаючись на тьмяні плями, які швидко згасали. Коли сер Люмберт нарешті дав знак зупинитися, загін розташувався на невеликій галявині, оточеній густими стовбурами, що піднімалися вгору, як темні колони, між якими вже майже не проходило світло.

Вогнище розпалили швидко. Люди розсілися ближче одне до одного, хтось перевіряв зброю, хтось мовчки їв, але розмов було значно менше, ніж удень. Навіть Горнан, який зазвичай знав, що сказати, цього разу лише коротко переглянувся з Кийленом і опустив погляд у полум’я.

Коли сутінки остаточно злилися з ніччю, всіх насторожив один звук. Це був крик птаха, такий раптовий і пронизливий, що на мить змусив усіх завмерти, але майже одразу за ним пролунав другий, потім третій, і вже за кілька хвилин увесь ліс наповнився цими голосами.

Нікому не здалося, що це звичайний нічний спів. Він був трохи гучніший ніж зазвичай, трохи хаотичніший і з кожною хвилиною щось у ньому змінювалося. Звуки почали накладатися один на одного, переплітатися так щільно, що розрізнити окремі голоси стало неможливо, і цей суцільний потік почав дратувати.

Кийлен підняв голову, прислухаючись, і відразу відчув, як щось у цьому співі не дає зосередитися, ніби думки розбігаються, не встигаючи оформитися.

— Це занадто гучно, — тихо сказав він.

— Вони завжди так кричать уночі? — пробурмотів один із воїнів, але відповіді не дочекався.

Сер Люмберт дивився в темряву між деревами, і його обличчя залишалося напруженим.

— Це не спів, — сказав він нарешті. — Це сигнал.

— Кому? — запитав Горнан, підводячись трохи вище.