РОЗДІЛ 22. В дорогу!

Ранок у казармах почався значно раніше, ніж хтось із них устиг по-справжньому заснути. Ще до світанку коридори наповнилися звуками кроків, приглушеними голосами й рівним брязкотом спорядження. Його поспіхом перевіряли перед дорогою. Повітря залишалося прохолодним. Тьмяне світло лише починало просочуватися крізь вузькі вікна. Воно малювало на підлозі довгі бліді смуги. Кийлен уже стояв біля стіни й затягував ремені на обладунках. Вчора вони здавалися чужими й незручними, а тепер лягали на тіло так, ніби були створені саме для нього.

Він провів долонею по нагруднику, перевіряючи застібки, і на мить затримався, ніби дослухаючись до власних відчуттів, що змінилися за ці кілька днів більше, ніж за попередні роки. Вага металу більше не тиснула, а навпаки, давала дивне відчуття зібраності, ніби кожен рух ставав мужнішим і визначенішим.

Горнан підійшов, стримано зітхаючи після короткого й уривчастого сну, і зупинився поруч, окинувши Кийлена уважним поглядом.

— Ти виглядаєш так, ніби чекав цього все життя, — сказав він спокійно, хоча в його захриплому голосі відчувалася втома.

Кийлен ледь усміхнувся кутиком губ, але в його очах не було звичайного хвилювання — там жевріло щось значно глибше, майже нетерпляче.

— Можливо, і чекав, — відповів він тихіше, не відводячи погляду. — Якщо це справді те, про що ми думаємо… це може стати відповіддю на все, що з нами відбувається. Можливо, навіть завершенням цієї дороги.

Горнан повільно похитав головою, але без заперечення, більше з обережності, ніж із недовіри.

— Або її продовженням, тільки значно складнішим.

Кийлен підняв погляд, і в ньому з’явилася впертість.

— Я хочу це побачити. Хочу зрозуміти, ким ми є насправді, а не лише здогадуватися.

Горнан затримав на ньому погляд, ніби зважуючи ці слова, і зрештою коротко кивнув.

— Тоді дивись уважно, бо якщо там щось піде не так, накивати п’ятами доведеться швидко.

Їхню розмову перервав Рейгар, який з’явився в коридорі вже повністю споряджений, а поруч із ним ішов сер Люмберт, чия постать одразу змусила простір ніби зібратися навколо нього. Його рухи були стриманими, але впевненими, а погляд — спокійним і важким водночас.

— Ви готові, — запитав Рейгар, не сповільнюючи кроку.

— Так, — відповів Горнан.

Сер Люмберт перевів на них уважний погляд, затримавшись трохи довше, ніж потрібно, ніби намагався побачити більше, ніж зовнішню готовність.

— Сьогодні у вас буде нагода довести це не словами, — сказав він рівно. — Ми вирушаємо на перемовини до королівства ельфів. І якщо обставини зміняться, ви стоятимете поруч із нами, а не ховатиметеся за чужими спинами.

Кийлен кивнув, відчуваючи, як усередині підіймається хвиля напруження, але разом із нею приходить і дивна впевненість, підсилена і зброєю, і бронею, і тим досвідом, який уже почав змінювати його.

— Ми не відступимо, — сказав він спокійно.

Сер Люмберт дивився ще мить, після чого ледь помітно кивнув.

— Побачимо.

***

Коли вони вийшли за межі міста, світанок уже повністю розгортався над полями. Світло повільно розливалося по землі, торкаючись трави, дерев і далеких пагорбів, що виринали з легкого ранкового серпанку. Їх чекали тварини, до яких вони вже встигли звикнути. Кийлен сів у сідло, і тіло без вагань знайшло рівновагу. Здавалося, пам’ять про це жила в ньому давно, ще з часів дитинства. Тоді Лавр був поряд та розміром з коня. Тоді і світ здавався простішим.

Він провів рукою по шиї тварини, відчуваючи тепло під долонею, і стиснув повід міцніше.

Рейгар глянув на нього з легкою, ледь помітною усмішкою.

— Вже краще, ніж учора.

— І швидше, — відповів Кийлен.

— Швидкість нічого не варта без контролю.

— Я вчуся, — сказав він коротко.

Рейгар кивнув і рушив уперед, задаючи темп усьому загон

Позаду ж розгорталася значно менш впевнена картина. Горнан стояв поруч зі своїм конем, намагаючись оцінити висоту сідла і вагу обладунків, які тепер здавалися зайвим тягарем, що тягнув його до землі, хоча мали бути захистом. Він схопився за стремено, поставив ногу, але замість плавного руху різко смикнувся вгору і одразу ж втратив рівновагу, вдарившись боком об тварину. Кінь різко фиркнув і сіпнувся, відходячи вбік.

— Та стій ти… — прошипів Горнан, намагаючись утримати повід.

Тварина відповіла різким рухом голови, мало не зачепивши його в обличчя, і копитом нервово вдарила по землі. Метал на Горнані дзенькнув, і він знову спробував піднятися, цього разу швидше, ніби сила могла допомогти в такій ситуації. Це було помилкою. Кінь різко став на свої задні, і Горнан, не втримавшись, відскочив назад, ледве встигнувши уникнути удару.

— Та він тебе зараз і справді вб’є, — кинув хтось із хлопців, стримуючи сміх.

Горнан різко глянув на них, але нічого не відповів, лише знову зробив крок до тварини, тепер обережніше, хоча напруга в його діях лише зросла.