РОЗДІЛ 21. Де ви були?

Вона все ще лежала на холодному камені, трохи зігнувшись набік, ніби тіло ще не повернуло собі відчуття рівноваги, і кожен її вдих був важким, уривчастим, більше схожим на боротьбу, ніж на звичайне дихання, а пальці, що ще недавно намагалися відштовхнути Горнана, і встромити ніж у Кийлена, тепер лише безсило ковзали по шорсткій поверхні провулка, не знаходячи опори.

Темрява навколо здавалася насиченішою, ніж раніше, і навіть тьмяне світло смолоскипа не могло її розігнати, лише виривало з мороку окремі обриси каменю та тіней, що здавалися живими.

Горнан стояв над нею кілька митей, дивлячись, як вона поволі приходить до тями. В його очах ще жевріла та сама жорсткість, що ледве не перейшла межу, але тепер вона вже не була такою гострою, бо щось у ньому змінилося в ту мить, коли Кийлен зупинив його, і ця зміна ще не встигла оформитися в думку, але вже стримувала руку.

Він зробив крок ближче і опустився навпочіпки поруч із нею так, щоб вона бачила його обличчя, щоб не могла відвести погляд і втекти в темряву.

— Тепер ти говоритимеш, — сказав він тихо, але в цих неголосних словах була погроза. — І говоритимеш чесно. Хто ти така і чому напала на нас?

Вона не поспішала відповідати, дивлячись йому просто у вічі, спочатку лише намагаючись вирівняти дихання, втягуючи повітря короткими, болючими вдихами, але коли змогла трохи опанувати себе, все ж зустріла його погляд, і в ньому ще залишався той самий вогонь, хоч і притлумлений.

— Бо ви… — її голос зірвався, і вона змушена була замовкнути, ковтаючи повітря, ніби кожне слово давалося їй через силу. — Бо ви не звідси… і це видно навіть у темряві, якщо дивитися уважно.

Кийлен стояв трохи осторонь, напружено прислухаючись до кожного звуку навколо, і щось у тиші провулка почало змінюватися, ледь відчутно, але достатньо, щоб змусити його насторожитися.

Горнан нахилився ще ближче, не відводячи від неї погляду.

— Це не відповідь, — сказав він тихіше, але жорсткіше. — Тут вистачає чужаків, і ніхто не кидається з ножем лише через це. Кажи правду і не змушуй мене повторювати.

Вона ледь похитала головою, як знак слабкого заперечення.

— Ні… ви інші… не такі, як решта… і це небезпечно не лише для мене.

Її слова обірвалися, бо десь за межами провулка почувся звук кроків, спершу далекий і невпевнений, але швидко наближаючись, і разом із ним пролунав хриплуватий голос старого чоловіка, що розрізав нічну тишу різко і насторожено.

— Гей! Там хтось є? Я чув шум!

Кийлен миттєво підняв голову, і в його погляді з’явилася тривога.

Горнан теж завмер, але його рука все ще залишалася поруч із дівчиною, ніби він ще не вирішив, чи відпустити її, чи змусити замовкнути остаточно.

Кроки стали ближчими, важчими, і вже було чути, як чоловік майже входить у провулок.

— Я питаю, хто там? Відповідайте!

І саме в цю мить дівчина, яка ще кілька митей тому ледве дихала, раптом різко вдихнула, зібравши в собі залишки сил, і її голос прорізав темряву гостро і голосно.

— Допоможіть! Тут…

Крик прозвучав занадто чітко і занадто раптово, щоб його можна було проігнорувати.

— Там хтось є! — відгукнувся старий уже впевненіше, і його кроки прискорилися.

— Прокляття, — різко видихнув Кийлен, уже діючи.

Він швидко озирнувся, оцінив відстань до виходу і, не вагаючись, загасив смолоскип об камінь, залишаючи їх у повній темряві, де навіть обриси тіл почали ховатися.

— Йдемо, зараз же, — прошепотів він, і це була команда.

Горнан ще на мить затримав погляд на дівчині, і в цю коротку мить між ними промайнуло щось невисловлене, щось, що могло б стати початком зовсім іншої розмови, але не тут і не зараз.

Потім він різко підвівся.

— Вставай і тікай, якщо хочеш жити, — кинув він тихо, майже беззвучно, але так, щоб вона почула.

І вже за мить вони зникли в темряві провулка, рухаючись швидко і злагоджено, не озираючись назад, залишаючи позаду лише глухий, ледь чутний відгомін своїх кроків.

Позаду хлопців лишився лише шум кроків старого, що вже входив у провулок, не підозрюючи, що ті, кого він шукав, щойно розчинилися в нічному місті.

***

Казарми були наповнені гучним чоловічим хропінням і нічним спокоєм, у якому не було нічого зайвого, лише скрип дерева.

Вони зайшли так само обережно, як і виходили, зачинивши двері без зайвого звуку, і лише коли опинилися всередині, дозволили собі зупинитися.

Кийлен сперся об стіну, намагаючись вирівняти дихання, відчуваючи, як серце б’ється швидше, ніж потрібно.

— Вона дійсно варта уваги, — тихо сказав він, уже трохи спокійніше. — І не просто через те, що напала. Вона бачить більше, ніж інші.

Горнан стояв поруч, дивлячись у темряву перед собою, ніби все ще бачив той провулок.

— Вона знає, хто ми, — відповів він повільно. — Або принаймні здогадується настільки, що це вже проблема.

Їхня розмова ледве почалася, як у глибині коридору почулися швидкі кроки, важкі й різкі, такі, що одразу видавали роздратування того, хто наближався.

За мить у напівтемряві з’явився Рейгар, і навіть без слів було зрозуміло, що він шукав саме їх, бо його погляд одразу вп’явся в обличчя обох, уважний і пронизливий, наче він намагався вичитати щось, що вони ще не встигли приховати.

Він зупинився зовсім близько, переводячи погляд з одного на іншого, і кілька митей мовчав, але це мовчання тиснуло.

— Де ви були? — нарешті запитав він, і в його голосі не було цікавості, лише стримане невдоволення, яке вже майже переростало у підозру.

Кийлен першим відвів погляд, ніби обдумуючи відповідь, і змусив себе говорити рівно.

— Вийшли трохи пройтися, — сказав він спокійно. — Після того шуму і випивки в таверні хотілося трохи тиші і повітря.

Рейгар ледь помітно примружився.

— Вночі, — уточнив він, і це прозвучало як натяк, що він не повірив.