РОЗДІЛ 20. Незнайомка

Та спокій теж тривав недовго, бо жінка за стійкою, що до цього лише кричала, раптом вийшла вперед із такою рішучістю, що навіть найзапекліші бійці мимоволі звернули на неї увагу. В її руках уже був не кухоль, а важка дерев’яна палиця, якою вона з силою вдарила по столу, змусивши звук прокотитися залом.

— А тепер усі пшли вон, поки я сама не повикидала вас на вулицю разом з цими поламаними лавками! — її голос дзвенів так чітко, що навіть ті, хто ще стояв напружено, почали відступати.

— Та за що, ми ж… — почав хтось, але вона навіть не дала йому договорити.

— За те, шо не вмієте пити, як люди, а лізете битися, як скоти! Пшли вон всі, я сказала!

Її чоловік, що ще хвилину тому ховався, тепер підвівся і, похитуючись, підхопив цю хвилю, почавши підштовхувати найближчих до дверей, бурмочучи щось про те, що сьогодні їм точно більше не наллють. І поступово натовп, бурчачи і витираючи кров із губ, почав виходити, лишаючи за собою розгардіяш і запах розлитого напою.

Рейгар кинув короткий погляд на Кийлена і Горнана.

— Йдемо, поки і нас не записали в ті самі розбишаки, — сказав він, і вони, не заперечуючи, рушили за ним, залишаючи позаду ще гомін голосів, що поволі стихав.

Коли двері таверни зачинилися за ними, ніч здалася прохолоднішою, ніж була раніше, і дорога до казарм минула швидко. Кожен із них мовчав, переварюючи події дня.

Та варто було їм зникнути за поворотом вузької вулиці, як двері таверни знову відчинилися, впускаючи нову постать. Жінка за стійкою, вже втомлено прибираючи уламки, підняла погляд.

Дівчина, що зайшла, виділялася навіть у напівтемряві, бо в її рухах була та стримана впевненість, яку не приховати жодним одягом, і саме її Кийлен помітив раніше на прийомі, хоча тоді це було лише коротке спостереження серед шуму і світла.

Вона зупинилася біля стійки, оглянула безлад навколо і тихо запитала, але в її голосі відчувалася напруга, що не відповідала спокійному тону.

— Що тут сталося.

Жінка зітхнула, витираючи руки об фартух.

— Та як завжди, трохи випили, трохи побилися, нічого нового для цього місця.

Дівчина кивнула, але її погляд затримався на слідах бійки довше, ніж потрібно для звичайної цікавості.

— Я бачила, як звідси виходили двоє хлопців з Рейгаром, — сказала вона, трохи нахилившись ближче. — Звідки вони? Хто вони?

Жінка знизала плечима.

— Та якісь новенькі, звідкись взялися, ніхто толком не знає. Рейгар їх привів, сказав, шо їм налити, от і все.

На мить запала тиша, і в цій тиші щось змінилося, бо дівчина повільно провела пальцями по краю стійки, ніби обдумуючи почуте. В її погляді з’явилося те ледве помітне напруження, яке народжується з передчуття недоброго.

— Де їх можна знайти?

Жінка глянула на неї уважніше.

— Якшо не заблукали по дорозі, то, мабуть, уже в казармах разом із Рейгаром.

Дівчина кивнула, але не одразу рушила, ніби ще на мить затрималася між рішенням і дією.

Дівчина вийшла з таверни без поспіху, вже без тієї розслабленої впевненості, з якою вона заходила.

***

Ніч опустилася на місто. Лише поодинокі вогні у вікнах та смолоскипи біля головних вулиць розганяли темряву, тоді як провулки лишалися майже сліпими, наповненими лише відлунням кроків і далекими голосами, що губилися серед кам’яних стін. Вона рухалася саме такими місцями, обираючи шлях, де її не побачать зайві очі, і з кожним кроком у її свідомості зростало чітке, холодне переконання, що ці двоє не ті, за кого себе видають.

Казарми вже виднілися попереду, коли вона спинилася в тіні, притулившись до стіни так, щоб її силует злився з нерівностями каменю, і стала чекати, не рухаючись, не видаючи жодного звуку, дозволяючи нічному повітрю обтікати її.

Довго чекати їй не довелося.

Двері казарм тихо відчинилися, настільки обережно, що це навряд чи помітив би хтось сторонній, але її погляд одразу вловив рух. За мить із темряви вийшли дві постаті, які її цікавили. Кийлен і Горнан ступали обережно, озираючись, ніби самі розуміли, що їхня поява тут у такий час викличе запитання, і саме це підтвердило її підозру ще сильніше.

Вона рушила слідом, тримаючись на відстані, ковзаючи вздовж стін і тіней так, щоб жоден їхній погляд не впав у її бік. Незабаром вони звернули у вузький провулок, де світло не доходило зовсім, залишаючи лише темні контури і приглушені звуки кроків.

Саме там вона почула їхні голоси.

— Це місто… як лабіринт, — тихо сказав Кийлен. — Якщо ми хочемо знайти щось про Дерево або про те, що тут відбувається, нам доведеться знайти якусь мапу чи вивчити місцевість краще.

Горнан обдумав слова, перш ніж відповісти:

— І місцевих теж. Особливо одну з них.

Кийлен на мить зупинився.

— Ти про дівчину з прийому?

— Так.

Кілька секунд вони мовчали.