РОЗДІЛ 19. Таверна

Наступний день для Кийлена та Горнана розтягнувся у дивне, майже нереальне переплетіння напруження і звикання, бо хоч кожен їхній крок у цьому місті супроводжувався внутрішньою насторогою, водночас життя навколо текло впевнено і гучно, не зважаючи на війну, смерть і ті питання, що не давали їм спокою. І саме серед цього життя вони почали знаходити тих, хто не дивився на них як на чужинців, а радше як на молодих хлопців, що опинилися далеко від дому і потребують чогось, за що можна вхопитися.

Почалося все з казарм, де кілька молодиків, що служили при війську, спершу дивилися на них із тією стриманою цікавістю, що завжди межує з недовірою, бо кожен тут звик оцінювати іншого не словами, а тим, як він тримає спину, як ступає і як дивиться у відповідь. Лише коли вони помітили старі рани на плечах і свіжі, ще не до кінця затягнуті сліди від кігтів, що продерли тканину й шкіру нерівними лініями, а також те, як Кийлен і Горнан стояли, не відводячи погляду і не намагаючись здаватися сильнішими, ніж є, один із них мовчки кинув їм дерев’яні тренувальні мечі. Саме тоді, без урочистостей чи пояснень, їх упустили в коло тих, хто щодня доводив власну придатність до служби у королівському війську.

Незабаром Кийлен відчув, як важкість меча в руці перестає бути чужою, але разом із цим з’являлося інше, значно складніше відчуття, бо кожен рух вимагав точності, а кожна помилка одразу відкривала тіло для удару, і коли він знову пропустив різкий випад Рейгара, дерев’яне лезо вдарило по його передпліччю з таким звуком, що пальці мимоволі розтиснулися, а біль коротко пройшов угору до плеча.

— Ти, бляха, дерев’яного клинка боїшся? — вигукнув Рейгар, не відступаючи, а навпаки роблячи ще крок уперед, змушуючи Кийлена відступити і втратити рівновагу. — Він же єдинє, що може тебе врятувати.

— А якщо не єдине? — відповів Кийлен, піднімаючи меч і знову стаючи в стійку, відчуваючи, як долоня пульсує від удару.

Рейгар коротко засміявся, але в цьому сміху було більше схвалення, ніж насмішки.

— Ти маєш рухатися так швидко, як і приймати рішення, суперник не має права зробити це швидше за тебе, інакше тобі кінець, — сказав він і раптово змінив темп, провівши серію швидких ударів, змушуючи Кийлена рухатися, а не думати, і саме в цей момент той уперше відповів не розумом, а тілом, відбиваючи один із ударів так, що звук вийшов чистішим, впевненішим, ніж раніше.

Поруч Горнан уже боровся з кремезним хлопцем, і їхній бій був іншим, грубішим, важчим, бо тут не було місця для теревень, лише сила і витривалість. І коли той спробував підсікти його ногу, Горнан встиг перенести вагу, але наступної миті опинився на землі, збитий плечем у груди, і повітря вибилось з нього так різко, що на мить світ звузився до одного відчуття болю, проте вже за секунду він перевернувся, ухопивши суперника за руку і потягнувши його вниз разом із собою.

— У тебе злість у рухах, — сказав той, допомагаючи йому піднятися, але вже без зверхності, уважніше придивляючись до нього. — І вона дає силу, але забирає ясність, а без неї ти програєш тому, хто контролює емоції.

— Я не злюсь, — відповів Горнан, витираючи кров з розбитої губи, але пальці на мить стиснулися сильніше, ніж треба.

— Усі так кажуть, поки не опиняються на землі, — спокійно відповів той.

З кожним новим колом тренувань їхні рухи ставали точнішими, але разом із цим відкривалося інше, бо старі рани починали нагадувати про себе, і коли один із хлопців, помітивши, як Горнан мимоволі притискає плече після невдалого падіння, нахилився ближче, його голос став тихішим.

— Це не від меча, — сказав він, уважно дивлячись на розірвану тканину. — Хто вас так порвав?

Горнан на мить затримав погляд, а потім відповів коротко, ніби відрізаючи зайві запитання.

— Хтось, хто вже нікого не скривдить.

Хлопець нічого більше не сказав, але відтоді дивився на них інакше, уже без тієї початкової легковажності.

Після тренувань вони йшли до кузні, і там інший світ відкривався перед ними, важкий і гучний, де жар обпікав обличчя. Коваль, широкоплечий чоловік із руками, вкритими старими рубцями, що вже давно стали частиною його шкіри, довго дивився на них, ніби намагаючись визначити, чи є в них щось, що варте часу, і лише тоді мовчки простягнув Горнану молот.

— Якщо хочеш зрозуміти зброю, маєш хоча б раз створити її власними руками.

Горнан узяв молот, відчувши його вагу не лише в руці, а й у плечах, і коли він ударив по розпеченому металу, звук розійшовся глухим відлунням, що відбилося в грудях, але удар вийшов нерівним, і метал трохи перекосився під ним.

— Це не так легко, як здається на перший погляд, — пробурмотів він, знову піднімаючи молот.

Коваль повільно кивнув.

— Нічого важливого не буває легким, і якщо ти хочеш, щоб меч слухався тебе в бою, він має відчути тебе ще тут, у вогні.

Кийлен стояв поруч, спостерігаючи, як розпечене залізо під ударами змінює форму, і в цю мить йому здалося, що це місце, як і весь цей світ, робить те саме з ними, повільно і безжально, змінюючи їх під власні закони.

Потім була бібліотека, тиха і прохолодна, де запах старих книг одразу змусив Кийлена затриматися довше, ніж інших, і бібліотекар, сухорлявий чоловік із уважними очима, довго дивився на нього, перш ніж заговорити.