РОЗДІЛ 16. Хто вона?

Вечірній час потроху огортав королівство, і разом із сутінками внутрішній двір перетворився на місце, де світло вогню витіснило залишки дня, бо десятки смолоскипів уздовж стін і між колонами розгорілися яскравим полум’ям, від якого камінь здавався теплішим, ніж був насправді, а довгі столи, вкриті важкими тканинами, ломилися від їжі, яку слуги безперервно приносили з кухонь, ставлячи перед гостями цілі засмажені туші, кошики з хлібом, миски з густими підливами і глечики, наповнені вином та медом, що розливалися так щедро, ніби завтра цього вже могло не бути.

Музика лунала наче звідусіль, коли кілька музикантів на дерев’яній сцені вдарили в струни і барабани, і ритм швидко підхопив натовп, змушуючи людей рухатися, сміятися, перекрикувати одне одного, і вже за кілька митей двір наповнився танцями, грубими і гучними, без витонченості, зате з тією живою силою, яка виникає там, де люди святкують перемогу.

Кийлен і Горнан сиділи трохи осторонь серед воїнів загону, і перед ними стояли ті самі страви, що й у всіх, але вони більше дивилися, ніж їли, бо все довкола здавалося чужим і надто гучним. Воїни поруч сміялися, піднімали кухлі, згадували бій без жалю, лише короткі уривчасті згадки про нанесені удари і випади, про тих, хто впав замертво, і про тих, хто вистояв.

— За перемогу! — гукнув хтось, піднімаючи кухоль.

— За короля! — відповіли інші.

І десятки голосів злилися в один.

У дальньому кінці двору, ближче до сходів палацу, сидів король, оточений найближчими радниками і воєначальниками, і навіть тут, серед цього світла і гомону, він виглядав так само недбало, як і вдень, важко відкинувшись на спинку крісла, тримаючи в руці великий кубок і час від часу голосно сміючись над словами тих, хто сидів поруч. Його манера їсти бажала бути кращою. Він брав шматки руками, витираючи жир об тканину, і говорив із набитим ротом, не намагаючись зберегти бодай тінь королівської стриманості, але ніхто довкола не показував здивування, ніби саме так і мало бути.

Згодом музика змінилася, і на середину двору вийшли кілька людей у темних одежах, які почали розкладати довгі палиці з обмотаними кінцями. Коли один із них підніс до них вогонь, полум’я спалахнуло яскраво, майже сліпуче, і почалося вогняне дійство, де палаючі кола розсікали повітря, залишаючи за собою світлі дуги, що швидко згасали в темряві. Люди навколо завмерли, спостерігаючи, як вогонь рухається у вправних руках.

Полум’я відбивалося в очах і в розлитому вині.

— Вони святкують вбивство наших людей, — тихо сказав Горнан, дивлячись на все це.

Кийлен хвильку мовчав, спостерігаючи за виставою.

— Вони святкують завчасно, — нарешті відповів він тихо. — Світ ще може змінитися.

Поруч один із воїнів уже втягнув їх у розмову, розпитуючи про їхню дорогу, і Кийлен знову повторював вигадану історію про втрату пам’яті і чари, відчуваючи, як кожне слово лягає на попереднє, утворюючи відшліфовану, обережну брехню, яку не можна було спростувати жодним додатковим питанням.

Час плинув, музика ставала гучнішою, люди п’янішими, сміх різкішим, і в якийсь момент танці перетворилися на хаотичний рух, де вже ніхто не стежив за ритмом, а лише за власним настроєм. Важко було розрізнити окремі голоси чи обличчя, лише загальне відчуття, що це свято ніколи не закінчиться.

Але для Кийлена і Горнана воно вже давно втратило будь-який сенс, бо за кожним тостом, за кожним вибухом сміху стояла одна і та сама картина, яку вони бачили на полі, і яка нікуди не зникала, скільки б вина не лилося і скільки б вогню не горіло навколо.

І десь посеред цього шуму Кийлен раптом вирізнив поглядом одну деталь, яка вибивалася з усього довкола настільки, що змусила його на мить випасти з усього, що відбувалося.

Серед прислуги, яка швидко рухалася між столами з глечиками і тарелями, була дівчина, і щось у її русі одразу здалося йому чужим цьому місцю, надто плавним, надто граційним.

Коли він придивився уважніше, то помітив тонкі риси обличчя, світлу шкіру і світло-блакитні очі, що не затримувалися ні на кому довше, ніж потрібно, але при цьому нічого не пропускали. Вона трималася тихо, але саме це й робило її помітною, бо навколо всі були гучними і різкими.

— Що ти там побачив? — тихо запитав Горнан, помітивши його погляд.

Кийлен ледь помітно кивнув у її бік.

Горнан швидко перевів погляд і трохи звузив очі.

— Думаєш те саме?

Кийлен трохи збирався з думками.

— Вона виглядає інакше.

— Інакше як?

Кийлен трохи нахилився вперед.

— Ніби вона тут не своя.

Горнан ще раз подивився на дівчину.

— Як ельф? — шепотом сказав він.

Кийлен ледь кивнув.

Дівчина тим часом підійшла до одного зі столів, поставила глечик, коротко схилила голову у відповідь на слова якогось воїна і вже за мить рушила далі. У її рухах не було нічого особливого, лише стримана зосередженість, яка зовсім не вкладалася в образ звичайної служниці.

— Якщо вона одна з них… — почав Горнан.