РОЗДІЛ 15. Серед ворогів

Стукіт копит лунав усе гучніше, коли загін спускався з кам’янистих пагорбів до широкої долини, і перед очима Кийлена та Горнана поступово відкривалися високі стіни міста, що піднімалися над річкою, немов світло-сірі скелі, складені людськими руками, а над ними майоріли довгі прапори з темним знаком корони, які тріпотіли на вітрі так, ніби самі сповіщали про повернення воїнів з далекого походу.

Біля брам уже стояли люди, і чим ближче під’їжджав загін, тим гучнішим ставав гомін, бо хтось почав вигукувати імена воєначальників, інші піднімали руки, а кілька сурмачів, що чекали на кам’яній вежі над воротами, вивели протяжний звук, який розлетівся долиною і відбився луною від стін міста.

— Вони зустрічають нас як переможців, — тихо мовив Горнан, дивлячись на це видовище.

Кийлен мовчав, бо відчував, що ця радість була дивною, майже важкою, наче люди раділи не лише поверненню своїх воїнів, а й самому факту, що ті ще живі.

Коли загін увійшов у браму, їх зустріли воїни у блискучих обладунках і кілька людей у темних плащах, що тримали при собі довгі сувої, і один із них голосно проголосив про завершення походу до земель ельфів, назвавши його важливою перемогою для королівства, бо ці землі вже століттями залишалися джерелом суперечок і крові.

Хлопці спішилися з коней і крокували поруч один з одним. Поступово до їхніх вух почали долітати уривки розмов, і з них вимальовувалася стара, важка історія світу, де народи давно розділилися не лише кордонами, а й ненавистю. Люди воювали з ельфами за ліси й долини, ельфи трималися за свої старі володіння з тією ж упертістю, а поруч із ними в цій нескінченній боротьбі стояли інші народи, про яких Кийлен і Горнан раніше чули лише як про легенди.

Говорили про гномів, що служили людям у підземних містах і кували для них зброю. Говорили про карликів, які трималися ельфів і славилися впертістю та майстерністю у ремеслах. Хтось згадував велетнів, які колись ставали на бік людських королів і йшли в бій, немов рухомі башти, здатні розламувати вороже військо одним ударом.

— Світ великий, — почув Кийлен слова одного старого воїна, що стояв біля воріт. — І кожен народ у ньому має своїх союзників і своїх ворогів.

Після цих слів хлопці мовчки переглянулися. Бо чим більше вони слухали, тим дивнішою ставала думка, що поступово визрівала між ними. Їхній власний світ був іншим.

Там існували люди, ельфи, напівкровки. Ніхто не розповідав про велетнів, що могли крокувати через річки, ні про гномів, які жили в камені, ні про карликів, що билися поруч із ельфійськими королями. У їхньому світі навіть сама думка про таку різноманітність народів здавалася вигаданою історією.

І ще одна річ різала пам’ять. У їхньому світі не було війни. Так, люди сварилися, траплялася жорстокість, іноді проливалася кров, але не було цієї безмежної історії ненависті, де покоління виростали лише для того, щоб продовжити давню боротьбу за землю і владу.

Горнан нахилився ближче до Кийлена, коли загін повільно рухався вулицями міста.

— Ти це розумієш? — тихо мовив він. — Вони говорять про війну так, ніби вона триває завжди.

Кийлен кивнув, не відводячи погляду від високих мурів, що піднімалися над королівством Адмунда.

— А в нашому часі немає де і за що воювати.

Він зробив коротку паузу.

— І ще дещо.

Горнан поглянув на нього.

— Якщо всі ці народи справді існують… то чому ми ніколи їх не бачили?

Це питання повисло між ними, важке і незручне.

Бо в горі, де вони побували раніше, вони вже бачили достатньо жорстокості, достатньо темних речей, щоб зрозуміти, що їхній світ не був таким чистим, як вони колись думали. Але тепер перед ними відкривався інший, набагато ширший світ, де різні істоти жили поруч і воювали століттями. І від цієї думки ставало тривожно. Бо якщо колись у їхньому світі також жили гноми, велетні чи інші народи… то виникало лише одне питання: куди вони поділися?

Коли загін уже заглибився у вулиці міста, а навколо них здіймався шум людських голосів, Кийлен повільно нахилився до Горнана, не дивлячись на нього, ніби продовжував спостерігати за натовпом, що вітав воїнів.

— Ти почув, що вони сказали біля брами?

Горнан відповів тихо, майже не рухаючи губами.

— Про похід до земель ельфів.

Кийлен кивнув.

— І про перемогу.

Кілька митей вони крокували мовчки, поки копита коней відлунювали кам’яною бруківкою, а над головами тріпотіли прапори королівства.

— На тому полі… — нарешті мовив Горнан. — Ти бачив герби на щитах?

Кийлен повільно вдихнув.

— Бачив.

— Вони були знайомі.

Кийлен нарешті повернув голову і коротко глянув на нього.

— Так.

— Це були люди з Дерева, — тихо сказав Горнан.

Кийлен стиснув щелепи на кілька секунд.

— Не всі, — відповів він. — Але багато.

Вони обоє добре запам’ятали те поле: розкидані тіла, розбиті щити, коней, що лежали на боці серед трави, та коні належали ворогам.