РОЗДІЛ 14. Ми прокинулись неподалік

Сірий світанок піднімався над землею, коли Кийлен і Горнан опинилися обіч вузької лісової смуги, що вела на відкриту рівнину. Неквапливо вони йшли нею, і перед ними раптом розкрилася картина, від якої обидва мимоволі спинилися. Бо вся долина була всіяна небіжчиками, немов саме поле стало могилою для тих, хто ще лічені години тому дихав і боровся на смерть.

Тут лежали люди у важких обладунках, розкидані в неприродних позах, немов буря повалила їх одним страшним подихом. Між ними темніли тіла коней із розірваними вуздечками, а земля під ногами була втоптана так глибоко, що між грудками ґрунту блищали засохлі калюжі крові, які в ранковому світлі нагадували чорне скло.

Розбиті щити валялися серед трави, списи стирчали з землі під дивними кутами, а подекуди вітер тихо рухав клапті прапорів, що ще трималися на поламаних держаках.

Кийлен повільно озирнувся навколо, намагаючись знайти серед цього неживого хаосу хоч якийсь знак знайомого їм світу, але жодного коріння, жодного натяку на ту силу, що привела їх сюди, не було видно, і це викликало в ньому тривогу, що поволі стискала груди.

— Скільки тіл… Тут людей більше, ніж усіх мешканців Дерева, — тихо сказав він. — Тут була справжня війна.

Горнан присів біля одного з тіл і перевернув ногою уламок щита, на якому ще виднівся стертий герб.

— І ми опинилися тут майже під час неї, — похмуро відповів він. — Питання лише в тому, чи справді вона вже скінчилася.

Саме тоді до їхнього слуху долинув звук, який змусив обох напружитися. Далеке тремтіння землі, ледве помітне, мов глухий відгомін грому. Але за мить до нього додалися інші звуки, знайомі кожному, хто бодай раз чув наближення загону вершників: брязкіт металу, приглушене тупотіння копит і короткі вигуки, що перекочувалися над рівниною.

Та хлопці впізнали лише звуки наближення коней і зрозуміли, що наближаються люди, такі самі, як ті, хто вже спочивав на цьому полі.

Горнан підвів голову і швидко глянув на Кийлена.

— Нас побачать і вб’ють!

Кийлен уже дивився на розкидані довкола обладунки.

— Якщо вони побачать нас живими серед цього поля, питань буде більше, ніж відповідей… якщо вони взагалі поцікавляться, хто ми, перед тим як обезголовити.

Горнан коротко кивнув.

— Краще, щоб нас не помітили.

Вони швидко кинулися до найближчих тіл, намагаючись стягнути з них обладунки, що були важкими й липкими від засохлої крові. Кийлен уже накинув на себе нагрудник, коли звук копит став таким близьким, що земля під ногами здригнулася сильніше.

— Пізно, — прошепотів Горнан.

Вони ще встигли схопити по мечу з землі, коли вершники вирвалися з-за пагорба. Їх було близько десятка — у темних обладунках, що виблискували в ранковому світлі. Попереду їхав чоловік із довгим списом, який одразу підняв руку.

— Стояти!

Кийлен і Горнан навіть не встигли відповісти, як кілька воїнів уже зіскочили з коней, і мечі блиснули в повітрі, бо на цьому полі будь-яка жива людина могла бути лише ворогом.

Перший удар Горнан відбив майже машинально. Метал глухо вдарився об метал, і він відступив на крок, намагаючись виглядати вправним і не дати себе зарубати.

— Ми не ваші вороги! — вигукнув Кийлен, ухиляючись від другого удару.

— Тоді хто ви такі? — гаркнув один із нападників, різко зупинившись.

Важко відповісти на це питання, бо тепер усі бачили те, що збентежило їх найбільше: перед ними стояли двоє юнаків у напіводягнених обладунках, без коней, без речей, без жодного тавра, а обладунки вони явно не вміли одягати.

Один із вершників озирнувся на рівнину.

— Ми обійшли це поле вздовж і впоперек, — сказав він. — Їх тут не було.

— І найближче поселення за день дороги, — додав інший. — А ці стоять посеред мертвих, мов із неба впали.

Погляди воїнів стали ще підозрілішими.

Кийлен швидко переглянувся з Горнаном, і між ними промайнула спільна ідея, що народжується лише тоді, коли брехня стає єдиним порятунком.

Він повільно опустив меч.

— Ми не знаємо, як сюди потрапили.

Кілька воїнів глузливо пирхнули.

— Гарна казка.

— Це правда, — сказав Горнан, витримуючи їхні погляди. — Ми подорожували разом із купцями… але вночі щось сталося.

— Що саме? — холодно спитав вершник із списом.

Кийлен зробив паузу, ніби сам намагався згадати.

— Чари якісь.

Серед воїнів прокотився тихий гомін.

— Ми прокинулися на світанку біля дороги неподалік цього поля, — продовжив він. — Без возів, без людей, без товару. І коли ми намагалися пригадати, звідки прийшли… пам’ять зникла. Наче її стерли.

— Ви хочете сказати, що забули навіть власний дім? — запитав один із воїнів.

Горнан похмуро кивнув.

— Ми не пам’ятаємо навіть наші імена. І все інше… ніби туман.