РОЗДІЛ 13. Розкол

Перші дні після створення ради минули у важкій, виснажливій праці, бо Андріян, Рок і Брячислав мусили не лише говорити до громади, а й щоденно підтримувати лад у Дереві, заспокоювати тих, хто впадав у відчай, вислуховувати тих, хто вимагав негайного відходу, та переконувати решту, що розпад стане для них ще гіршим лихом, ніж будь-яка невідома небезпека за межами їхнього дому, і тому нова трійця майже не знала відпочинку, переходячи від однієї кімнати до іншої, від житлових комірчин до кухні та їдальні, де люди збиралися гуртами і пошепки обговорювали тривожні новини, а їхні слова поволі обплітали серця страхом, що ширився, швидше за проміння ранкового світла.

Спершу здавалося, що спільна влада справді принесла громаді крихку рівновагу, бо Андріян говорив твердо і розсудливо, нагадуючи людям про роки, коли Дерево вже переживало труднощі, Рок, попри свою молодість, намагався бути уважним до кожного прохання і часто ходив поміж родинами, слухаючи їхні скарги та пропозиції, а Брячислав тихо працював у старих сховищах записів, перегортаючи пожовклі сторінки книг пана Річарда і шукаючи там бодай натяк на пояснення того, що коїлося з їхнім світом, і хоча між ними ще не було справжньої дружби, вони трималися разом достатньо міцно, щоб громада бачила перед собою бодай якусь опору. Та з кожним новим ранком тінь тривоги нагадувала про себе, бо люди дедалі частіше згадували тих, хто вирушив у далеку дорогу, імена Корнила, Лавра, Горнана та Кийлена звучали у розмовах майже щогодини, і дехто вже говорив про них як про останню надію, бо всі вірили, що саме вони принесуть звістку про спосіб подолати дивне безпліддя, яке почало переслідувати родини Дерева, і повернуться з відповіддю, здатною врятувати їхній рід від повільного згасання.

Проте одного ранку, коли легенький туман ще лежав поміж гіллям і перші смуги світла лише торкалися верхніх гілок, сталося те, чого боялися найбільше, бо двох людей знову не знайшли на своїх місцях, і спершу це здавалося лише непорозумінням, адже в такому великому живому домі люди інколи ночували в інших кутках або затримувалися на городах, проте коли пошуки тривали довше і ніхто не міг сказати, куди поділися зниклі, у громаді піднявся гомін, що швидко переріс у гнів і страх.

Того ж дня під Деревом, де зазвичай збиралися на наради усі мешканці, люди зійшлися густим натовпом, і слова летіли з усіх боків, переходили у гучні звинувачення, бо дехто кричав, що Дерево більше не є безпечним і що кожна ніч тут може стати останньою, інші ж відповідали, що втеча без підготовки обернеться для них загибеллю серед дикої землі, а ще інші, стискаючи руки на грудях, благали почекати повернення мандрівників, адже саме вони мали знайти відповідь на прокляття безпліддя, яке поволі гасило майбутнє громади. Суперечки швидко втратили стриманість, і чоловіки почали підходити один до одного надто близько, голоси підвищувалися, кулаки чесалися, і лише кілька кроків відділяли натовп від справжньої бійки, коли ті, хто вимагав негайно покинути Дерево, зіткнулися з тими, хто ще тримався за надію на повернення чотирьох мандрівників, бо для них очікування стало останнім доказом того, що їхній світ ще не приречений.

Андріян і Рок з’явилися серед людей майже одночасно, намагаючись розвести ворогуючі гурти і змусити їх хоча б на мить замовкнути, тоді як Брячислав стояв трохи осторонь, спостерігаючи за хвилею людського розпачу, що здіймалася дедалі вище, і вже тоді між трьома членами ради почали з’являтися перші тріщини, бо Андріян вважав, що громаду слід тримати твердою рукою і не дозволяти навіть говорити про залишення дому, тоді як Рок дедалі більше схилявся до думки, що людям потрібно дати вибір і готуватися до відходу, якщо мандрівники не повернуться, а Брячислав, який бачив обидві сторони цієї суперечки, розумів, що найбільша небезпека криється не лише у зникненнях і дивних нещастях, а в тому, що серця людей поволі наповнювалися недовірою одне до одного, і якщо ця тріщина стане ширшою, то навіть повернення мандрівників із доброю звісткою може вже не врятувати громаду, яка почала втрачати віру у власну єдність.

***

Сутінки після вечері були задушливими і дивно малорухомими, наче саме повітря поміж гіллям наповнилося якимось важким очікуванням. Навіть шепітливі розмови людей, що розходилися після спільної трапези, звучали приглушено, немовби стіни живого стовбура слухали їх із темної глибини своєї древньої плоті. А свічки тремтіли, кидаючи тьмяне світло на довгі столи, де ще лежали глиняні миски й ще недоїдені шматки хліба, а запах приготованої крупи та диму повільно осідав у повітрі, коли більшість людей уже розійшлась, залишивши їдальню напівпорожньою.

Саме тоді хтось із старших жінок, що повернулася по забутий глечик, помітила щось дивне біля крайнього столу, і на перший погляд здалося, що молода жінка просто заснула, поклавши голову на руки, але в тій позі було щось неприродно нерухоме, щось таке, що відразу породжувало тривожну підозру про неладне, і коли обережно торкнулися за її плече, тіло повільно схилилося набік, відкриваючи обличчя, на якому застиг вираз дивного, майже невимовного жаху, а губи були злегка розтулені, немовби вона хотіла крикнути і не встигла.

Крик, що вирвався з горла наляканої жінки, прокотився гілками Дерева, і люди почали збігатися на звук, ще не знаючи причини, але вже відчуваючи той переляк, що народжується з самої інтонації людського голосу. Коли вони побачили тіло на підлозі біля столу і коли світло свічок впало на її бліде лице, по натовпу пройшла хвиля мовчання, коротка й тяжка, як мить перед бурею. На обличчях присутніх проступили гримаси жаху.

Потім почалися вигуки, запитання, звинувачення, і всі вони змішувалися в єдину тривожну какофонію, бо одні говорили про прокляття, що оселилося в Дереві, інші шепотіли про невидиму хворобу, яка забирає життя без сліду, а ще інші вже відкрито заявляли, що тут діє щось гірше за будь-яку людську підступність, щось старе і темне, що прокинулося разом із усіма цими дивними смертями, і чим довше люди дивилися на те мертве обличчя, тим сильніше зростало відчуття, що ця смерть не була останньою. Звісно всі колись помруть, та бажано не так одразу.