РОЗДІЛ 12. Лавразія буде нашою

Імгар затих лише кілька хвилин, але ті хвилини здавалися довгими, бо в голові повільно складалася проста думка, що якщо він зараз залишиться тут серед руїн і тіл, то кров витече швидше, ніж хтось взагалі дізнається, що він ще живий. Тому він змусив себе повернутися вбік. Уперся долонею в камінь і почав повільно просуватися вперед, відчуваючи як пальці ковзають по пилу, по уламках дерева і по чомусь мокрому, що вже встигло загуснути на холодній підлозі. Хоча кожен рух віддавався болем у грудях та боці, він продовжував рухатись, намагаючись хоча б зрозуміти де проходить стіна або де може бути вихід, тому що простір навколо здавався безмежним лабіринтом з розбитих столів, кам’яних брил і людських тіл, у які він раз по раз впирався плечем або рукою. Кожен такий дотик змушував його різко зупинятися на кілька секунд, стискати зуби і намагатися знову знайти напрямок, ведучи долонями перед собою.

Він кілька разів намагався випростатись, хапаючись за будь-яку опору, яку знаходив у темряві, але щоразу це закінчувалося тим, що коліна підкошувалися і він падав назад на камінь. Зрештою він перестав витрачати сили на підйом і просто повз, іноді тягнучи себе ліктями, іноді намагаючись штовхатися ногами, хоча правий бік майже не слухався, і повільно просувався вперед крізь руїни. Його руки натрапили на щось велике і холодне, поверхня якого складалася з твердих пластин, між якими застигла кров, і тоді він зрозумів що знову опинився поруч із мертвим драконом. Тому деякий час рухався вздовж його величезного тіла, використовуючи його як орієнтир. Рівна лінія луски принаймні дозволяла не кружляти на місці, а рухатися вперед, хоча навіть так кілька разів він збивався і впирався у перекинуті лавки, уламки колон або в нерухомі людські тіла, через які доводилося повільно перелазити або обережно обминати їх на дотик.

Час тягнувся повільно і сили танули швидше, ніж він хотів би визнавати, тому Імгар почав пересуватись майже інстинктивно, зупиняючись лише для того щоб перевести подих, притиснути руку до рани в боці або намагався зосередитися на звуках. Тепер тільки вони дозволяли зрозуміти, що відбувається навколо. Він чув, як десь у далекому кінці зали повільно осідають уламки колони. Чув, як по каменю стікає рідина — можливо, вино, а можливо, чиясь кров. Чув навіть власне дихання, яке ставало дедалі важчим і гучнішим. Здавалося, що зал спорожнів. Що всі, хто нещодавно боролись за життя, уже або мертві, або втекли.

Потім пролунали кроки, котрі були нерівними й важкими. Кожен крок супроводжувався тихим шурхотом тканини по каменю. Імгар завмер, а потім повільно підняв голову, хоча й знав, що нічого не побачить. Кроки наближалися повільно, ніби людина, що йшла, ледве трималася на ногах. Коли вони зупинилися поруч, пролунав хрипкий голос:

— Навіть не думай рухатися, Імгаре. Якщо ти зробиш хоча б крок, я вб’ю тебе на місці.

Він одразу впізнав цей голос.

— Леді Маріса… — видихнув він, і з його грудей вирвався тихий стогін.

Кілька секунд вона мовчала. Її дихання було швидким і нерівним, як після довгого бігу або бою.

— Ти поясниш мені, що тут сталося, — сказала вона нарешті. — І зробиш це дуже швидко. Бо якщо мені не сподобається відповідь, я закінчу те, що почав Рокнар.

Імгар повільно вдихнув і скривився від болю.

— Ти ставиш питання людині, яка щойно втратила очі… — пробурмотів він. — Дай мені хоча б хвилину.

— Ні, — різко відповіла Маріса. — Не прикидайся нещасним старим. Говори!

Вона зробила крок ближче. Камінь тихо хруснув під її чоботом.

— Чому тут був дракон? — тихо запитала вона. — Чому Рокнар був у цій залі? І чому, заради всього живого, він не вбив тебе?

Імгар мовчав, намагаючись втримати рівновагу.

— Я теж ставлю собі це питання, — нарешті сказав він.

Маріса коротко засміялася. У цьому сміхові не було ані краплі веселощів.

— Не бреши мені. Рокнар не з тих, хто залишає ворогів живими. Якщо ти досі дихаєш, значить він цього хотів.

Імгар похитнув головою.

— Можливо… — тихо сказав він. — А можливо, він вирішив, що сліпий старий становить меншу загрозу, ніж мрець.

Маріса різко схопила його за комір і підняла трохи вище. Тканина його вбрання тихо затріщала в її руках.

— Ти недооцінюєш мене, якщо думаєш, що я повірю в таку дурницю, — прошепотіла вона. — Рокнар не витратив би час даремно, приходячи сюди. Якщо він залишив тебе живим, значить у нього була причина.

Вона на мить замовкла, а потім додала:

— І я хочу знати яка.

Вона відпустила його, і Імгар знову важко опустився на коліна.

— Скажи мені ще дещо, Імгаре, — продовжила вона тихіше. — Чому Рокнар узагалі був тут?

Вона нахилилася ближче.

— І головне… звідки взявся цей дракон?

Імгар мовчав.

Дихання стало глибшим і важчим. Біль у грудях нагадував про себе при кожному русі. Десь поруч тихо потріскувала деревина, що ще тліла серед руїн столів.

— Ти мовчиш занадто довго, — сказала Маріса.

Вона вже не кричала. Втома брала своє, а рани на її тілі починали даватися взнаки.