РОЗДІЛ 11. Він вистежив нас

Коріння і чіпкі високі рослини ставали дедалі густішими, сплітаючись між собою у складну й майже безперервну мережу, що покривала землю мов недоторкані хащі, через які доводилося обережно перелазити або шукати вузькі проходи, тому їхній рух помітно сповільнився, однак обидва вперто просувалися вперед, тримаючись напрямку, де, як вони вірили, знаходився їхній дім. День поволі схилявся до вечора. Сонце опускалося все нижче, і світло змінювало свій характер, втрачаючи різкість полуденної ясності й перетворюючись на м’яке золотаве сяйво, яке ковзало по стовбурах дерев і розливалося довгими смугами. Тіні ставали дедалі довшими, тягнулися по землі й тихо змішувалися одна з одною, поки ліс поступово наповнювався сутінковою прохолодою.

Вони йшли вже багато годин, майже не розмовляючи, бо втома, що накопичувалася після довгого шляху, робила слова зайвими, а сили краще було берегти для дороги, яка з кожним кроком вимагала дедалі більшої уважності. Коли попереду відкрилася невелика галявина, вільна від надто густої рослинності, Горнан зупинився і повільно опустився на старий пень.

— Перепочинемо, — тихо мовив він, обережно витираючи піт із чола.

Кийлен мовчки кивнув і сів поруч на корінь. Вони дістали з торбин кілька яблук, які отримали в дорогу, і повільно з’їли їх, слухаючи, як змінюється мелодія лісу. Денних птахів ставало дедалі менше, їхні голоси розчинялися у висоті, натомість з’являлися інші звуки, значно тихіші й обережніші: ледь помітні шерехи комах в траві, легкі помахи крил дрібних жижих пернатих, що починали свій нічний рух.

Небо між кронами темнішало, і холодний відблиск молодого місяця вже починав прослизати між гіллям. Страху вони не відчували, бо за доброю пам’яттю звірі уникали цих місць, де земля була переплетена корінням і де навіть рослини пристосовувались до нового порядку.

Саме тому перший звук змусив їх насторожитися. Він здався далеким і майже непомітним, але через кілька митей повторився знову, протяжний і пискливий, із хрипкою нотою, що дивно поєднувала в собі виття і свист, змушуючи шкіру вкриватися сиротами. Горнан повільно підвів голову. Звук пролунав знову, цього разу ближче.

Кийлен тихо вдихнув повітря і прошепотів:

— Довголапі.

Обидва підвелися майже одночасно, відчуваючи, як напруга швидко повертається в тіло. У темряві між деревами щось рухалося. Спершу лише тінь, що ковзнула між стовбурами, потім друга. Коли місячне світло пробилося крізь гілля, у пітьмі раптом спалахнули жовті очі, відбиваючи холодний відблиск нічного неба.

— Їх двоє, — тихо промовив Горнан, стискаючи руків’я меча.

— Вони нас знайшли, — відповів Кийлен, не відводячи погляду від темряви.

Повільно, крок за кроком, хижаки виходили з темряви. Їхні довгі передні лапи обережно торкалися землі, кігті ледь дряпали ґрунт, і від цього ставало лячно. Вузькі спини вигиналися, насуплюючи шерсть, а витягнуті морди повільно відкривали пащі, в яких блищали ряди гострих зубів і з яких звисала густа слина.

Один із довголапих різко втягнув повітря ніздрями, відчуваючи запах засохлої крові Горнана. Його плечі напружилися, м’язи під шерстю почали сіпатися, і з горла вирвалося глухе гарчання. Другий звір відповів тихим хрипким звуком, після чого вони розійшлися на певну відстань, намагаючись охопити жертв з різних боків.

Кийлен повільно дістав меч і зробив крок уперед, ставлячи себе між братом і першим хижаком. Долоня на руків’ї спітніла, але пальці стискали його міцно. Він уважно стежив за плечима звіра, бо саме там починався рух перед стрибком, але це сталося раптово. Довголапий зірвався вперед із коротким хрипким риком. Його передні лапи розкрилися в повітрі, кігті спрямувалися до грудей Кийлена. Хлопець встиг відхилитися убік у ту саму мить, коли лапи опустилися на землю. Кігті роздерли ґрунт і вирвали шматки трави. Кийлен миттєво розвернувся і вдарив зверху вниз, намагаючись влучити в шию. Клинок лише ковзнув по шерсті, залишивши довгий неглибокий розріз. Звір відскочив убік і одразу розвернувся для нового нападу.

У ту саму мить другий хижак кинувся на Горнана. Його удар був потужним. Довга лапа врізалася в груди хлопця, відштовхнувши його назад. Горнан втратив рівновагу і впав на коліно, проте меч залишався в руці. Звір спробував схопити його зубами за плече, але хлопець різко підняв клинок перед собою. Сталь увійшла в бік тварини, розрізаючи шкіру і м’язи. Гаряча кров бризнула на руку Горнана. Довголапий відсахнувся, різко вигнув спину і загарчав, відчуваючи біль.

Галявина наповнилася важким диханням, ривками рухів і шурхотом лап по землі. Обидва звірі кружляли тепер швидше, обережно змінюючи напрямок і шукаючи слабке місце. Кийлен і Горнан стали ближче одне до одного. Вони розуміли, що розділення означатиме смерть.

Перший хижак знову рвонув уперед, цього разу повільніше. Його голова опустилася нижче, плечі напружилися. Кийлен зробив короткий крок назустріч і різко вдарив уперед, вкладаючи в руку усю силу. Клинок увійшов прямо під щелепу звіра і прорізав горло. Довголапий захрипів. Його тіло ще намагалося рухатися вперед, але ноги підкосилися. Він упав на землю, важко дихаючи, лапи смикалися серед коріння, а з розкритої пащі текла темна кров.

Другий хижак побачив падіння напарника і вибухнув лютим виттям наповненим чистої агресії. Він кинувся вперед без обережності, вкладаючи всю вагу тіла в атаку. Горнан устиг підняти меч, проте звір врізався в нього всією масою. Удар збив хлопця з ніг, і той вдарився спиною через падіння. Повітря вирвалося з грудей, а довгі лапи нависли над ним. Кігті розірвали тканину на плечі й залишили глибокі подряпини на шкірі. Гаряча кров одразу потекла по руці. Звір нахилив голову, намагаючись вчепитися зубами в горло.