РОЗДІЛ 10. Це магія

Поки віз повільно гуркотів кам’яною дорогою, сховані між мішками Кийлен і Горнан лежали нерухомо, намагаючись навіть дихати тихіше, щоб випадковий звук або рух не видав їх перед вартовими, які ще могли перевіряти виїзди з міста. Кийлен саме збирався обережно визирнути крізь щілину між мішками, коли раптом помітив темну пляму на рукаві кузена. Спершу він подумав, що то тінь, але коли нахилився ближче, зрозумів, що то кров.

— Горнане… — тихо прошепотів він.

Той поворухнувся, намагаючись підвестися на лікоть.

— Що таке?

Кийлен уже розгортав рукав на його плечі. Рана, яку залишили кігті довголапого, знову відкрилася, і кров повільно просочувалася крізь розірвану тканину й стікала по руці.

— Цього не може бути, — прошепотів Кийлен.

— Що саме? — тихо запитав Горнан.

— Вона мала хоч трохи затягнутися.

Він дивився на рану з таким подивом, ніби бачив щось нове. Учора вона виглядала не так жахливо: запалення ще не було, біль був терпимим, і ніщо не вказувало на те, що вона вирішить загноїтися. Ельф обережно притиснув долоню до пораненого плеча, намагаючись зупинити кровотечу.

— Все добре, — тихо сказав він, хоча сам ще не усвідомив масштабу поранення. — Зараз усе стане добре.

Горнан скептично пирхнув.

— Ти кажеш так, ніби переконуєш не мене, а себе.

Кийлен не відповів, а його долоня лежала на рані, і він дивився на неї з такою зосередженістю, наче хотів залікувати її самим лише поглядом.

— Все добре, — повторив він тихіше. — Рана вже загоюється.

Він говорив це майже вперто, немов сама впевненість у цих словах могла щось змінити. Промайнула мить, а потім ще одна. І раптом Горнан відчув щось дивне. Біль, який досі пульсував у плечі, почав слабшати. Спершу ледь помітно, потім швидше, ніби хтось поволі стирав його з тіла.

— Кийлене… — прошепотів він.

— Тихо, — відповів той, не відводячи очей від долоні на рані. — Все добре.

Горнан подивився вниз, і кров справді перестала текти. Набряк, який ще кілька хвилин тому розпух навколо подряпин, почав спадати просто на очах, а видимі краї рани, котрі ельф не зміг прикрити долонею, повільно стягувалися, немов сама шкіра згадувала, якою вона була до поранення.

Кийлен раптом відсмикнув руку, ніби тільки тепер усвідомив, що сталося. Обидва мовчали кілька секунд, а потім Горнан тихо видихнув і подивився на нього широко розкритими очима.

— Це магія.

Кийлен похитав головою, досі розгублений.

— Я… я лише сказав, що все добре.

Горнан обережно поворухнув плечем, а біль майже зник. Він поглянув на брата і тихо, але впевнено промовив:

— Ти зцілив мене.

Віз рухався вже повільніше. Нарешті візник потягнув поводи і зупинився на узбіччі широкої дороги, що тягнулася між низькими пагорбами. Полог різко відкинувся.

— Вилазьте, — коротко сказав він.

Кийлен першим висунув голову з-поміж мішків, за ним обережно вибрався Горнан. Вони зіскочили на землю, потягнулися після тісного сховку і мовчки дивилися на двох чоловіків, які напередодні врятували їм життя, а тепер дивилися на них із виразом стриманого невдоволення.

Молодший схрестив руки на грудях.

— Тепер поясніть, — сказав він, — Чому вся міська варта ганяється за вами через якогось коня і чому ви вирішили втягнути нас у цю історію?

Горнан зітхнув в пошуках потрібних слів.

— Ми не хотіли, щоб у вас були проблеми.

— Це завжди гарний початок поганої розповіді, — сухо відповів старший.

Кийлен підвів погляд.

— Ми шукаємо дорогу до Дерева.

Чоловіки на мить замовкли.

— До того самого? — повільно перепитав молодший.

— До нього, — підтвердив Кийлен. — Нам потрібно туди дістатися.

Старший примружився.

— Люди говорять про те місце багато різного. Ви б могли оселитись в місцевих селах, та все ж ви йдете саме туди?

— Так, — відповів Горнан. — І вам варто було б піти з нами.

Обидва чоловіки здивовано глянули на нього.

— Ви торговці, — пояснив Горнан. — У вас повний віз товару, а там багато людей, тож можна добре продати все, що маєте.

Молодший тихо засміявся.

— Ви щойно влаштували переполох у місті, переховувалися в нашому возі, а тепер пропонуєте нам іти з вами по тому проклятому корінню?

Кийлен не відводив погляду.

— Ми серйозно.

Старший повільно похитав головою.

— Ні, нам достатньо тих пригод, які ми вже отримали через вас.

Він підійшов до заднього борта і витягнув дві невеликі полотняні торбини. Кинув їх хлопцям.