РОЗДІЛ 9. Коні

Колеса глухо гуркотіли по рівно викладеній бруківці коли віз поволі в’їжджав під високі брамні арки. Кам’яні мури, підсвічені смолоскипами, піднімалися над дорогою, а на вежах темніли силуети вартових. За мурами розкрився простір великого міста. Вулиці розходилися широкими лініями, між ними стояли кам’яні будинки з різьбленими карнизами й кованими вивісками. Зі світлих вікон лився теплий вогонь ламп, у повітрі змішувалися запахи хліба, диму й місцевої худоби. Десь лунали пісні, десь грюкали двері складів, і життя тут вирувало навіть у пізню годину.

Віз зупинився біля перехрестя. Чоловік зі списом зістрибнув на землю й поплескав коня по шиї.

— Далі нам у торговий ряд, — сказав він. — Вам краще зійти тут. У центрі безпечніше, ніж біля складів.

Кийлен зіскочив першим і допоміг Горнанові. Плече ще нило, проте кров уже спинилася.

— Дякуємо вам, — мовив Горнан.

Старший чоловік лише кивнув.

— Бережіть себе.

Молодший потягнув поводи, і віз рушив далі вглиб міста. Смолоскип на борту продовжував кидати іскри, що танули в нічному повітрі. Брати стояли посеред вулиці й дивилися, як їхні рятівники зникають за поворотом.

Кийлен повільно озирнувся довкола, розглядаючи вежі, це змусило його занервувати.

— Ми бачили це місце, — тихо сказав він.

Горнан підвів очі.

— Коли?

— Коли коріння вже поховало це місто в майбутньому.

Горнан повільно втягнув повітря і подивився на людей, які поспішали додому, на дітей, що бігли за твариною, що схожа на невеликого вовка, на ремісників, котрі займались справами.

— Тоді ми стояли серед руїн, — промовив він глухо. — А тепер усе ціле.

Навколо кипіло звичне життя великого поселення. Ніхто з перехожих не підозрював, що за десятиліття чи століття ці стіни впадуть, що камінь розтріскається під тиском великого коріння.

Горнан провів долонею по шорсткому муру поруч.

— Отже, воно ще не прийшло сюди, — сказав він.

— Тепер ми точно знаємо, що перебуваємо в минулому, у далекому минулому, — відповів Кийлен.

Він глянув на високу вежу над брамою.

— Тепер ми знаємо, де ми, — тихо додав Кийлен. — І знайдемо дорогу додому.

— Але ж там немає нікого, кого ми знаємо, — відказав Горнан. — Ми не можемо просто прийти туди. Можливо, нам не будуть раді. І хто там зараз є королем чи королевою?

— Треба дізнатися, — відповів Кийлен. — У мене є ідея.

— То поділися зі мною.

— Ми станемо торговцями, як і Корнило з Брячиславом, Флоріаном та Яораном, і дійдемо до Дерева.

Горнан трохи подумав, перш ніж відповісти:

— Можна спробувати.

Вони рушили вглиб вулиці. Під ногами рівно лягала бруківка, по якій у майбутньому простягнеться коріння. Вони шукали місце для ночівлі.

— Як ми тут заночуємо без грошей? — запитав Горнан.

— Тобі не сподобається мій задум.

— Кажи вже.

— Знайдемо стайню, і я попрошу коней нам допомогти.

— Ти вже пробував спілкуватися з ними?

— Ще ні. Боявся їх налякати, але в нас небагато варіантів, тож проберемося до стайні й заночуємо там.

Горнан скептично звів брову й оглянув гамірну вулицю, де торговці ще перекрикували одне одного, а з найближчої корчми виливалася хвиля сміху.

— Ти серйозно збираєшся просити коней?

Кийлен знизав плечима, проте в його очах спалахнула знайома іскра.

— Це ж міські коні, а не дикі, вони мають знати мову людей.

Вони звернули в бік, де повітря ставало густішим від запаху сіна й теплого пару. За кованими воротами виднівся просторий двір із кількома стайнями. Усередині чулося тихе іржання.

— Ось і наш палац, — прошепотів Горнан.

Біля стайні спав охоронець від якого несло добрячим перегаром. Кийлен обережно відчинив хвіртку. У світлі ліхтаря вималювалися сильні тіла коней, блискучі гриви й уважні темні очі. Один гнідий підняв голову й фиркнув.

Кийлен ступив ближче, повільно, без різких рухів.

— Спокійно, — тихо мовив він, простягаючи долоню. — Ми не викрадачі і не маємо наміру зайняти ваше місце біля годівниці.

Горнан пирхнув, але мовчав.

Кінь нахилив морду, вдихнув запах чужинців і торкнувся Кийленової долоні теплим подихом. Ще один кінь переступив, ніби розглядаючи гостей. У стайні здійнявся ледь чутний гул, схожий на перемовини.

— Бачиш? — прошепотів Кийлен. — Вони слухають.

— А що вони кажуть? — так само тихо спитав Горнан.

— Не заважай, — прошепотів Кийлен до кузена.

І той замовк.

— Ми мандрівники, нам потрібен дах на ніч. Зранку підемо далі, не зачепивши жодного вуздечка. — звернувся Кийлен до коней.