РОЗДІЛ 8. Звір

Після короткого сніданку з грубого житнього хліба, ще теплого від учорашньої печі, і густої овочевої юшки Кийлен і Горнан не поспішали залишати поселення. Вони залишилися біля навісу, де чоловіки поралися біля коней, вирішивши відплатити за їжу та прихисток своєю працею. Горнан допомагав підтягувати шкіряні ремені упряжі й уважно розглядав, як металеві пряжки з’єднуються між собою, а Кийлен тримав коня за вуздечку, відчуваючи під долонею теплу, живу силу тварини, що нетерпляче переступала копитами по вологій землі. Вони працювали мовчки, намагаючись бути корисними й не виказувати своєї необізнаності.

Коли вози були майже готові, старший із мешканців, сивий чоловік із глибокими зморшками біля очей, підійшов ближче. Його руки були доволі кремезні й потріскані від праці, а погляд як у досвідченної людини, чомось нагадував пана Річарда.

Він вислухав їхню розповідь про ліс і про дивні нічні звуки, що гнали їх навмання, не перебиваючи.

— Чого ви по ночах лазите де не треба? — риторично запитав він, не докоряючи, а констатуючи факт. — У глибині лісів тепер інший звір. Не той, що був за часів наших дідів.

— Інший? — перепитав Горнан.

— Більший, сміливіший і голодніший. — Чоловік кивнув у бік лісу. — Не вовк, бо ті ходять великими стаями. Серед нових є й такі, що не бояться вогню й не відступають від людського запаху. Кажуть, на північ від дороги з’явилися звірі, схожі на вовків, але вищі в холці й важчі, з довшими лапами. Після них худоба зникає без сліду, а вранці знаходять лише витоптану землю й кров.

Кийлен слухав мовчки, запам’ятовуючи кожну деталь.

— А що на сході, якщо йти дорогою? — спитав він.

— Кам’яна дорога веде до старих торговельних шляхів. Далі буде перехрестя зі стовпом, на якому вирізані знаки. Там повернете праворуч, якщо шукаєте пагорби й старі гаї. Ліворуч — Холодна Ріка й великі поселення, але лісу уникайте вночі.

— А чи є тут велике Дерево, — обережно мовив Горнан, — таке, що його видно здалеку?

Старий примружився, і його голос став нижчим.

— Є, звісно, але люди туди не ходять, кажуть, там земля дивна. Коріння проростає в пошуках крові. Про королевичів там шепочуть як про нелюдів. Прокляті птахи літають туди по ночах. І тиша там як мертвецька, в якій мало живого через те Дерево.

Кийлен і Горнан обмінялися поглядами. З такого боку вони ніколи не дивилися на свою общину.

Отримавши напрям і застереження, вони подякували й рушили дорогою. Кілька днів ішли впевненіше, оминаючи хащі й тримаючись кам’яного шляху. Час від часу їм траплялися вози з мішками зерна або діжками, укріпленими мотуззям, і це додавало відчуття, що світ довкола живе впорядковано й передбачувано. Проте ліс знову починав згущуватися, дерева підступали ближче до дороги, а повітря ставало вологішим і важчим.

Дорога звернула в бік старого лісу. Земля там була темнішою, повітря — вологим і свіжим. Саме там вони почули Холодну Ріку. Журчання води чітко лунало довкола, але день уже добігав кінця, і вони мали заночувати у великому поселенні неподалік.

— Ми маємо поспішати, — тихо сказав Горнан. — Тут стає моторошно.

Сонце вже торкалося обрію, і світло швидко тьмяніло, просіюючись крізь густе гілля. Холодна Ріка шуміла ліворуч, невидима за заростями, але її рівний глибокий гул нагадував про близькість. Волога прохолода, що поволі спускалася разом із сутінками, пришвидшувала мандрівників.

Кийлен прискорив крок, намагаючись не озиратися, хоча відчуття чужої присутності не відпускало. Ліс здавався старішим, із викривленими стовбурами й товстим корінням, що випиналося із землі, мов кістки. Птахи стихли раніше, ніж зазвичай.

Спершу вони почули тріск, не гучний, але виразний, ніби хтось важкий ступив на суху гілку. Потім ще один, ближче.

Горнан зупинився й повільно обернувся.

— Ти чув?

Кийлен кивнув, напружуючи слух. Між стовбурами промайнув темний силует. Він був нижчим за коня, але значно масивнішим за вовка. Рухався швидко й безшумно, майже зливаючись із тінями.

— Не біжи, — прошепотів Кийлен, відчуваючи, як серце глухо вдарило в груди.

Звір вийшов на дорогу раптово, ніби виріс із темряви. Він був справді більший за вовка, із широкою грудною кліткою й довгими лапами. Шерсть темна й скуйовджена, очі блиснули жовтою іскрою в залишках світла. Він не гарчав і не вив, лише повільно наближався, низько опустивши голову.

— Це він, — ледве чутно сказав Горнан. — Той звір.

Кийлен схопив із узбіччя суху гілку й виставив її перед собою, ніби це могло стати зброєю. Вони відступили на кілька кроків, намагаючись триматися разом. Звір рушив швидше, його лапи майже не видавали звуку по камінню.

Раптом він стрибнув.

Горнан устиг відштовхнути Кийлена вбік, і звір пролетів повз, ковзнувши кігтями по плечу Горнана. Той похитнувся, але втримався на ногах. Кийлен кинув гілку просто в морду тварині більше від страху, ніж із розрахунку.

У ту ж мить із-за повороту дороги долинув гуркіт коліс і різкий людський крик.

— Гей!

З темряви виринув віз, запряжений двома кіньми. Один із чоловіків, що сидів на передку, вже тримав у руках довгий спис. Інший розмахував смолоскипом, полум’я якого різко освітила дорогу.