РОЗДІЛ 7. Щось нове

— Це вже щось нове, — тихо мовив Кийлен, уважно вдивляючись у землю.

Горнан нахилився й провів рукою по поверхні. Під тонким шаром пилу й листя відчувалася твердість.

— Камінь, — сказав він. — Хтось укладав його навмисно.

Справді, у світлі місяця можна було розгледіти пласкі камені, щільно підігнані один до одного, які створювали рівну доріжку. Обабіч тягнулися сліди від коліс. Між ними виднілися дивні відбитки, що повторювалися через однакові проміжки. Вони мали чітку U-подібну форму й глибоко врізалися в землю.

Кийлен довго розглядав ці знаки.

— Ти бачив таке раніше?

— Ні, — відповів Горнан. — Це не лапи й не людські сліди.

— І не колеса. Дивись, вони з’являються окремо, ніби парами.

Вони обмінялися поглядами, усвідомлюючи, що ступають у світ, про який не мають жодного уявлення.

— Ми не знаємо, який зараз рік, — тихо сказав Горнан. — Можливо, ми не повернулися назад, а випередили власний час.

— У будь-якому разі дорога веде до людей. Це вже більше, ніж ми мали весь день.

— Може, це ельфи? — припустив Горнан. — Чи коротуни або ще хтось?

— Є лише один спосіб дізнатися.

Вони рушили вперед, тримаючись кам’яної стежки. Ліс поступово рідшав, дерева ставали нижчими, а попереду почали вимальовуватися темні обриси незвичних форм.

Коли вони підійшли ближче, перед ними відкрилася дивна картина. У землі виднілися заглиблення, обрамлені дерев’яними каркасами й укріплені дерном. Дахи майже не піднімалися над поверхнею — лише похилі входи та отвори для світла видавали, що під землею є будівлі. Із деяких із них підіймався тонкий дим.

— Це житла, — прошепотів Горнан. — Вони живуть під землею.

— Щоб зберігати тепло або ховатися від вітру, — припустив Кийлен.

Поряд із цими заглибленими будинками, які згодом вони почули називати копанками, стояли дивні прилади: дерев’яні рами з натягнутими шкірами, обертові колеса, підвішені важелі, невеликі жолоби для води, що вели до ям, де щось перемелювали або промивали. Усе це свідчило про впорядковану працю й усталений спосіб життя.

Лише коли Кийлен і Горнан вийшли з тіні на освітлену місяцем ділянку, з найближчої копанки з’явився чоловік із ліхтарем у руці. За ним визирнула жінка, а згодом ще кілька постатей.

— Хто ви такі? — пролунало насторожено.

Кийлен підняв руки, показуючи, що вони беззбройні.

— Подорожні, — відповів він спокійно. — Ми шукаємо шлях і не маємо наміру шкодити.

Мешканці переглянулися. Один із них ступив ближче й уважно оглянув їхній одяг.

— Ви не з околиць, — сказав він. — І не з наших родів.

— Ми заблукали, — тихо відповів Горнан. — Скажіть, що це за місце.

Чоловік із ліхтарем трохи пом’якшав.

— Це поселення біля кам’яної дороги.

— А ці сліди? — запитав Кийлен, показуючи на U-подібні відбитки. — Що їх залишає?

Мешканець здивовано звів брови.

— Ви не бачили коней?

— Коней? — уточнив Горнан.

— Тварини, що тягнуть вози й слугують вершникам. Їм підбивають копита металом, аби вони не стиралися, — пояснив чоловік і показав руками форму підкови.

Кийлен і Горнан мовчки обмінялися поглядами.

— Звідки ви прийшли такі дурнуваті? Не з того проклятого Дерева? — голосно й грубо запитав тутешній.

— Ви можете залишитися на ніч, — перебила жінка, що стояла позаду. — Ми не часто бачимо таких, як ви, але йти вночі — погана ідея.

Горнан ледь помітно занепокоївся.

— Після сьогоднішньої ночі ми це розуміємо краще, ніж хотіли б.

— Тут є правила, — продовжила жінка. — Поводитися достойно й тихо. Ми маємо місце для чужинців лише тоді, коли ті знають, що господарів потрібно поважати.

Кийлен та Горнан схвально кивнули.

Жінка вийшла вперед, коли розмова біля входу остаточно стихла. Вона тримала в руці невеликий світильник, прикритий глиняним ковпаком, щоб вітер не гасив полум’я, і його тепле світло м’яко ковзало по її обличчю та по вологій землі під ногами. Без зайвих слів вона кивнула Кийлену й Горнану, даючи зрозуміти, щоб ішли за нею.

Вони рушили вузькою стежкою між копанками. Зблизька ці житла здавалися ще незвичнішими: лише низькі похилі входи, укріплені дерев’яними колодами, та обережно вирівняні насипи дерну, що зливалися із землею. Подекуди з невеликих отворів угорі здіймався тонкий дим, який одразу ж розчинявся в нічному повітрі. Поселення вже майже заснуло, і тільки приглушені голоси з віддалених жител свідчили, що хтось іще не вклався.

Жінка зупинилася біля однієї з копанок, трохи віддаленої від центру. Вона відсунула легкі дерев’яні дверцята й першою спустилася вниз кількома земляними сходинками, обережно підсвічуючи шлях.

Усередині було просторо й сухо. Стіни, підперті дерев’яними балками, утворювали міцний каркас, а земляна підлога була втрамбована й укрита тонким шаром майже свіжого очерету. В одному кутку тлів жар у глиняному вогнищі, прикритий камінням, щоб зберігати тепло до ранку. Повітря пахло димом, сухими травами та землею.