РОЗДІЛ 6. Сплутана дорога

Ліс не був їм знайомий, усе нагадувало про те, що вони тут чужі. Світло проходило крізь молоді крони густішими променями, повітря було вологішим, насиченим запахом сирої кори й моху, і кожен їхній крок губився в м’якій підстилці з листя. Їхні ноги навіть не звикли ходити по рівному ґрунту й траві.

Кийлен ішов попереду, уважно вдивляючись у землю, у переплетіння корінців, що виступали з ґрунту, але жоден із них не мав того блиску, того походження, які вони шукали. Дерева росли самі по собі, де хотіли і як хотіли, і лише вони володіли тутешніми землями. Горнан мовчки тримався позаду, іноді озираючись, ніби боявся, що сам ліс може бути живим організмом, який не терпить чужинців.

— Ти відчуваєш хоч щось? — нарешті спитав Горнан.

— Ні, — коротко відповів Кийлен. — А мав би.

Вони йшли далі. Години розтягувалися, сонце повільно зміщувалося небом, а разом із ним змінювалися тіні. Жодної ознаки великого коріння, що могло б вести до Дерева, лише звичайні рослини, тонкі паростки й вузлуваті виступи, які нічим не відрізнялися від решти.

Дорогою вони бачили дрібних гризунів, що вискакували з-під кущів і зупинялися на мить, роздивляючись їх чорними блискучими очима, але не поспішали тікати, ніби люди не були для них загрозою. Маленькі тварини вільно бігали між стовбурами, і це дивувало Горнана.

— Тут інакше, — сказав він тихо. — Вони нас не бояться.

— Можливо, вони хочуть щось сказати, — відповів Кийлен.

Ближче до полудня вони вийшли на невелику галявину, де трава сягала колін. Там стояла косуля. Струнка, напружена, з великими темними очима, вона завмерла, побачивши їх.

— Не рухайся, — прошепотів Кийлен.

Косуля здригнулася, готова рвонути геть. Кийлен заплющив очі на мить, зосередився, намагаючись спрямувати думку не словами, а образом, відчуттям спокою й безпеки.

Він спрямував до неї тихий внутрішній поклик.

Тварина, прислухаючись, схилила голову трохи набік. Її вуха тремтіли. Вона пильно дивилася на нього.

— Вона тебе чує, — тихо сказав Горнан.

Кийлен спробував ще раз, тепер чіткіше, намагаючись передати напрям, запитання, образ Дерева, що заполоняє землю.

Косуля зробила крок назад. У її погляді з’явилося нерозуміння й настороженість. Вона відчувала звернення, але не могла розпізнати його змісту.

— Я не знаю її мови, — прошепотів Кийлен.

Тварина різко сіпнулася й зникла між деревами, лишивши по собі тільки легкий шелест трави.

Довгий час вони стояли мовчки.

— Ти думав, що тут усе буде простіше, — нарешті озвався Горнан.

— Я думав, що вони знають, де Дерево, — відповів Кийлен, не приховуючи розчарування. — А що, якщо Дерева тут немає?

Ця думка налякала обох. Це справді могло бути правдою: вони досі не знали, де вони і коли, і що мають робити.

Вони рушили далі, але кроки ставали повільнішими. Спрага й втома давалися взнаки, плечі нили, а думки починали плутатися. Сонце вже схилялося до заходу, і світло набувало теплого золотистого відтінку.

— Ми навіть не знаємо, куди йдемо, — сказав Горнан. — Можливо, попереду небезпека. Або ж нічого.

Ця думка повисла між ними.

Кийлен зупинився, сперся долонею об стовбур і заплющив очі.

— Я не можу згадати карту Корнила, — тихо зізнався він. — Хоча й так не знав би, куди вона вказала б.

Вони блукали ще довго, але коріння, яке мало вести їх, так і не з’явилося. Ліс залишався незмінним — живим, спокійним, байдужим до їхніх пошуків.

Коли сутінки почали згущуватися, Горнан сів просто на землю.

— Ми маємо відпочити, — сказав він хрипко. — І якось визначити, чи рухаємося вперед.

Кийлен дивився в темряву між деревами, де вже мерехтіли світлячки, а на небі з’являлися зорі. Він не став приховувати свого виснаження й розчарування.

— Якщо Дерево не хоче, щоб ми його знайшли, — тихо мовив він, — то, можливо, ми не повинні його шукати.

— Ми йшли лише день, — відповів Горнан спокійніше. — Від Дерева до гір ми йшли довго. Ще рано зневірюватися. Треба знайти їжу та воду, відпочити і йти далі.

Ліс зашелестів листям, а в серцях обох поволі осідало занепокоєння.

Сутінки остаточно опустилися на ліс, коли Горнан першим помітив кущ із темними ягодами, що росли просто обіч невеликої прогалини. Кийлен довго роздивлявся їх, торкався пальцями, нюхав розчавлену м’якоть, перш ніж обережно спробувати одну, прислухаючись до власного тіла. Гіркоти чи печіння не було, лише терпкий солодкий присмак, який змусив їх з’їсти ще кілька ягід.

Далі вони натрапили на дикі яблука — невеликі й тверді, що лежали в траві під розлогим деревом. Хоч смак їх був кислий, вони здалися їм найкращою їжею з часів подорожі від дому. Горнан назбирав повну пригорщу, Кийлен зрізав кілька жмутків ароматних трав, які впізнав за запахом, і вони сіли на землю та їли мовчки. Після цього їхній настрій покращився.

— Принаймні з голоду не помремо, — тихо сказав Горнан, витираючи руки об траву.