РОЗДІЛ 5. На краю світу

Океан внизу шумів хвилями, які вкотре, покидаючи берег, забирали з собою дрібні камінчики й повертали їх із кожним наступним приливом. У його глибокому шумі не було загрози, лише спокій вічності, що повільно перекочувався від обрію до чорних скель, на яких залишалися бризки світлої піни. З висоти вони здавалися тонкою мереживною лінією. Повітря було напоєне теплом. Далекі води мерехтіли сапфіровими та смарагдовими барвами, а над ними простягалося безмежне блакитне небо, в якому пливли легкі розсіяні хмари. Їхні тіні ковзали по хвилях, додаючи руху цій живій картині.

На самому краю Лавразії стояв чоловік у темному тонкому плащі з накинутим каптуром. Повітря, торкалося губ солоним присмаком і проникало в легені разом із запахом водоростей та нагрітих сонцем скель. Його постать здавалася вкоріненою в скелі, ніби сама земля підняла його вгору, щоб він став частиною цього краєвиду, а вітер лагідно грався складками тканини за його спиною, надаючи їм повільного, майже урочистого руху. Сонячне проміння ковзало по його плечах, спускалося донизу й освітлювало ґрунт біля ніг, де тремтіли дрібні травинки. Мужня постава видавала силу, що не підлягала вікові. Обличчя, приховане в тіні каптура, могло належати чоловікові років сорока п’яти, з різкими рисами й сивиною біля скронь, але за цією зовнішністю відчувалася інша глибина, давніша за будь-яку людську пам’ять, глибина досвіду, вимірюваного не роками, а тисячоліттями мовчазного споглядання.

Тут не було коріння Дерева, воно не досягло цього місця, тому земля залишалася відкритою, і лише де-не-де виднілися сліди тварин і птахів, що мешкали серед скель і трав.

Позаду пролетіла темна постать. Крила різко розсікли повітря, і хрипкий звук, схожий на каркання, розійшовся довкола. Чоловік повільно підвів голову.

Птах опустився на камінь за кілька кроків від нього. Ще один короткий різкий звук — і тіло птаха здригнулося, витяглося, змінило форму. За мить на краю скелі вже стояла жінка.

Вона мовчки дивилася йому в спину, її волосся тріпотіло на вітрі, шкіра відбивала світло неба. Чоловік не озирнувся, лише зняв із себе плащ одним повільним рухом. Тканина зісковзнула з плечей, і каптур упав, відкриваючи потилицю, вкриту старими шрамами, що перетиналися грубими світлими лініями, як карта пережитих битв і покарань.

Він простягнув плащ однією рукою, не дивлячись на її оголене тіло.

— Я довго чекав, — промовив він рівно, і в його голосі не було ані докору, ані тепла.

Глафіра ступила ближче й узяла одяг із його руки.

— Я саме вчасно, — відповіла вона тихо.

Вона накинула плащ на плечі, загорнулася в нього; тканина ще зберігала його тепло й запах солоного вітру. Чоловік стояв, дивлячись у безмежний океан, і лише коли вона опинилася поруч, дозволив собі повільно видихнути.

— Ти нарешті почав говорити, — сказала Глафіра, застібаючи плащ на грудях. — Я сприйму це як твою щиру радість.

— Я існував тільки для того, щоб тепер прожити своє життя, — відповів він. — Я маю знати, як усе закінчиться.

Вітер шарпнув їх обох, розвіваючи волосся й краї тканини. Глафіра підійшла ближче й зупинилася за крок від нього.

— Ти повернешся до Дерева?

— Я думаю згадати, чи потрібен я там, — тихо сказав він.

Він торкнувся рукою шрамованої потилиці.

— Арінтайл і Принц вирушили до Дерева, — додала вона.

Чоловік кивнув, не відводячи погляду від океану.

— А Лавр і Корнило?

Глафіра вдивлялася в його профіль, у жорстку лінію щелепи.

— Вони теж.

— Я піду до Дерева сам.

— Добре. Бо ти вже схожий на статую, — тихо сказала вона.

На мить він лише ледь помітно всміхнувся, і ця усмішка виглядала чужою на його обличчі. Він так нічого й не відповів.

— Ти певен, що хочеш йти сам?

Чоловік навіть не поворухнувся.

— Ти отруюєш мене смутком, — сказала вона тихо. — Я думала, цей день тебе змінить. Витягне з цього стану.

Він якийсь час мовчав, ніби збирав думки, але насправді просто намагався знайти хоч щось усередині.

— Я вже не відчуваю часу, — сказав він повільно. — Дні минають, а я не можу сказати, чим один відрізняється від іншого.

Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти втому, яка вже в’їлася глибше в шкіру.

— З кожним днем я все менше відчував справедливість. Усе, що я міг, — це не втручатися й лише спостерігати тисячі років за цим світом. Та це виснажує. Я чекав цього дня як порятунку, але не відчуваю тих емоцій, які мав би. Я не відчуваю нічого. Говорю слова, які логічно складаються в речення, описуючи події, та це лише холодний розум, що підказує, що робити. Я давно не маю серця, яке змусило б мене чогось бажати. Його більше немає, воно розбите, розірване й майже мертве.

Він на мить заплющив очі.

— І все одно я мушу йти. Не тому, що горю бажанням. А тому, що маю знати, чим це закінчиться. Якщо вже я досі тут, то хочу бодай зрозуміти фінал.