РОЗДІЛ 4. Це безумство

Кийлен дивився на Принца так, ніби намагався силою погляду повернути йому пам’ять. Слова, які озвучив Горнан, повільно проникали в свідомість, витісняючи здоровий глузд. Перед ними дитина, ще крихка, ще не зламана тими подіями, свідками яких вони стали.

Кийлен обережно наблизився ще на крок і присів, щоб їхні очі опинилися на одному рівні.

— Послухай мене, — мовив він м’яко, стримуючи тремтіння в голосі. — Ти жив у цій печері. У тебе був брат. Ти пам’ятаєш його?

Принц кліпнув, ніби питання вимагало надто великого зусилля. Погляд метнувся до виходу з печери, ніби він прикидав, куди бігти. Його губи розтулилися, але слова лилися повільно й невпевнено.

— Брат… — повторив він, ніби перевіряючи, як звучить це слово. — У мене… був брат?

Серце Кийлена різко стислося і він подався вперед.

— Так. Його звуть Кийлен.

Погляд Принца ковзнув по обличчю Кийлена, але в ньому не з’явилося впізнавання, а лише розгубленість і страх.

— Я… не знаю, — прошепотів, боячись отримати удар. — Я тут сам, завжди сам.

Горнан відвів очі й на мить заплющив їх. Те, що вони підозрювали, підтвердилося, але в це неможливо повірити.

Кийлен зібрався з силами.

— А дракон? — запитав він, уважно стежачи за реакцією. — Де твій дракон?

Коротун здивовано нахилив голову.

— Дракон? — перепитав він, і в його голосі прозвучало нерозуміння. — Що таке дракон?

Кийлен підвівся й зробив кілька кроків убік, ніби шукав опори в камені. Повільно видихнув і холод пробіг вздовж хребта. Якщо Принц не знає про драконів, то події, які вони пережили, ще не відбулися. Усе, що здавалося незворотним, існувало лише в майбутньому, яке ще не настало.

— Це безумство, — тихо промовив він до Горнана. — Ми маємо забрати його звідси негайно. Поки Імгар ще не… поки все не повторилося.

Той похитав головою, хоча в його тілі теж жевріла тривога.

— І куди ми його приведемо? У наш час? — спитав він стримано. — Ти уявляєш, що станеться, якщо ми вирвемо його з цього місця? Ми не знаємо, що саме тримає ланцюг подій. Один необачний крок може дорого обійтися.

— А якщо ми нічого не зробимо, — різко відповів Кийлен, — він знову стане тим, кого ми бачили.

Горнан витримав його погляд, намагаючись відмовити кузена від ідеї тягнути небажаний тягар із собою. Таку потвору неможливо непомітно провести через печеру чи взагалі будь-куди.

— Ми вже бачили, що він впорається. Те, що сталося в печері з Імгаром, доводить це. Він витримає, бо йому судилося вижити. І ми не будемо випробовувати долю.

Кийлен промовчав, але в думках панував хаос. Бажання захистити брата було сильнішим за розсудливість.

Горнан підійшов ближче й тихо додав:

— У майбутньому його врятує Арінтайл. Ми це знаємо, бо вже бачили їх разом. Якщо ми втрутимося, ми можемо зруйнувати те, що ще має статися.

Це підбадьорило Кийлена і він повільно перевів погляд на молодшого. Малий Принц дивився на них обох із напруженою настороженістю, не розуміючи жодного слова з їхніх уривчастих пояснень.

Кийлен опустився перед ним ще раз.

— Ти сильніший, ніж думаєш, — сказав він тихо. — І ти не будеш сам.

Принц не знаходив слів і шукав поглядом місце для сховку від небажаної уваги.

Горнан торкнувся плеча Кийлена.

— Нам треба йти.

Кийлен затримався на мить, ніби намагався запам’ятати кожну рису обличчя брата в його дитячому вигляді. Сум мало не викликав сльози на його очах, та він не міг зараз стати йому гарним братом і надійною опорою, не міг і захистити чи щось гарантувати.

— Ми повернемося, — прошепотів він.

Вони відступили до виходу з печери. Коли їхні кроки затихли, Принц залишився сидіти біля стіни, стискаючи коліна. Він ще довго дивився в темряву, де зникли незнайомці, і в його пам’яті, можливо, закарбувався ледь вловимий образ хлопця, який назвався братом.

***

Тунель тягнувся вперед вузькою сирою кишкою, де кожен крок лунав занадто гучно. Кийлен йшов першим, тримаючи руку на стіні, щоб не втратити напрямку. Горнан постійно озирався назад, прислухаючись до найменшого звуку.

Попереду вже відчувався слабкий подих свіжого повітря, отже вихід був близько. З іншого кінця коридору раптом долинув металевий брязкіт і приглушені голоси, що швидко наближалися. Кийлен завмер, а тоді різко штовхнув Горнана вбік, притискаючи його до виступу в стіні. Було очевидно, що сховатися тут ніде, адже тунель залишався прямим і відкритим.

Світло факелів відбивалось на вологому камені, і хтось із вартових вигукнув, що бачив рух попереду. Кроки пришвидшилися, важкі й впевнені, наче вони знали, кого саме переслідують, і тоді Кийлен без слів кинувся вперед, розуміючи, що якщо зупинитися, їх просто притиснуть до стіни й зв’яжуть. Горнан біг слідом, мало не відчуваючи за спиною подих переслідувачів.

Попереду зненацька з’явився вузький бічний прохід, майже непомітний у темряві, і вони звернули туди, однак за кілька кроків уперлися в глуху стіну, холодну й рівну, без тріщин чи щілин. Кийлен стиснув зуби, бо тупик виявився надто очевидним. Позаду вже було чути, як вартові звертають за ними й радісно перегукуються, передчуваючи легку здобич.