РОЗДІЛ 49. Ми прийшли за тобою

Вони взяли смолоскип. Горнан і Кийлен одночасно піднесли полум’я до своїх корінців. Як свічки, вони спалахнули, але не так, як мало б горіти звичайне дерево. Вогонь був білим, майже прозорим, а дим, що здійнявся з них, був густим і важким. І тоді це сталося.

Дим не піднімався вгору, як звичайний, а, здавалось, шукав виходу. Він обвивав їхні пальці, піднімався до облич, просочувався у все навколо. Кийлен зробив вдих, навіть не усвідомивши цього. Його груди миттєво стиснуло. Вогненний дим увірвався в легені, змушуючи його захлинутися, кашляючи. Горнан, кашлянувши, різко відступив, але було запізно — бо теж вдихнув проклятий туман. Запаморочення. Земля пішла з-під ніг. Світ поплив, розчиняючись у хвилях світла і тіні. Кийлен відчув, як час навколо зміщується. Коріння біля скель віддалилося на кілька метрів, ніби їх відкинули назад у реальності. Він кашлянув ще раз, намагаючись позбутися цього відчуття. Зір прояснився, але все виглядало… інакше. Горнан усе ще стискав у руках догорілий корінець, ошелешено дивлячись на нього.

— Що це було…? — прохрипів він, важко дихаючи.

Брати стояли на тремтячій землі, усе ще відчуваючи дивний вплив диму, що розчинявся в повітрі. Їхні груди важко підіймалися, легені горіли від невидимого вогню, а серця калатали, як у звіра, загнаного у пастку.

Горнан першим оглянувся навколо.

— Корниле? — покликав хрипким голосом.

Ніхто не відповів. Лише відлуння його голосу розтануло серед коріння та скель.

— Глафіро? — додав, сподіваючись почути хоча б її різку відповідь.

Тиша.

Кийлен звів погляд. Небо над ними було важким і темним, хмари висіли низько, неначе велетенські тіні, що спостерігали за ними. Лише блідий серп місяця, який ще не встиг сховатися за хмарами, кидав кволе світло на схил гори.

— Де вони? — пробурмотів Кийлен.

Але відповіді не було. І тут, серед глухої тиші, вони почули звук. М’яке, тремтяче мичання лося. Горнан здригнувся. Він повернув голову в той бік, звідки долинув звук — десь за уламками скель.

— Це… лось? — пробурмотів.

— Авжеж лось, — буркнув Кийлен, все ще намагаючись прийти до тями.

Звук повторився — жалібне, майже дитяче мичання.

— Лавре! — різко гукнув Кийлен, його голос був гострим, як удар ножа по крижаній поверхні. — Що ти там робиш? Йди звідти!

Звуки раптом обірвалися. І за мить з темряви почувся глухий стукіт копит по камінню. Велична постать Лавра, яку вони чекали побачити, не з’явилася. Натомість зі скель метнулося щось значно менше. Мале лосеня, худорляве й перелякане, виринуло з тіні, його великі очі блищали від страху. Воно, здається, не розуміло, звідки пролунав голос, але сам крик Кийлена його налякав до глибини душі. Тварина різко відскочила назад, зачепилася за каміння, і миттю її тонкі ноги зісковзнули вниз. Лосеня зірвалося. Кийлен та Горнан лише встигли вдихнути, перш ніж воно, захитавшись, спробувало встати, але було надто налякане й незграбне. І перш ніж вони встигли щось зробити, воно побігло. Не в їхній бік. Не назад на безпечне місце. А просто до лісу.

— Ні! — вигукнув Горнан, ступаючи крок уперед.

Та було пізно. Лосеня вже зникло серед темних стовбурів, і тільки звук його стрімкого бігу ще лунав між деревами, поки й він не розчинився серед нічної глушини.

***

Кийлен і Горнан стояли серед нічного мороку, ще не встигнувши оговтатися від того, що сталося з лосеням. Їхні серця все ще калатали від несподіванки, але тепер перед ними постало нове питання: що робити далі?

— Треба повертатися, — сказав Кийлен, його голос був твердим, хоч і тихим.

— В гору? — здивовано перепитав Горнан.

Кийлен кивнув.

— Якщо ми знову пройдемо через печеру, можливо, дим дійсно показав нам шлях. Щось змінилося. Ми маємо повернутися і знайти Арінтайла та Принца.

Вони рушили швидко, повертаючись до печери. Каміння, що ще недавно загрожувало обвалом, тепер виглядало так, наче його ніколи не торкалася рука руйнації. Кожна тріщина, кожен уламок, який вони залишили за собою, зник. Стіни знову були гладкими, міцними, неначе час повернувся назад і затер їхній слід.

— Це… неможливо, — прошепотів Горнан, торкаючись холодної кам'яної поверхні.

— Це диво… — сказав Кийлен зачаровано розглядаючи стіни.

Вони рухалися обережно, ступаючи майже безшумно, і пройшовши певний шлях, почули відлуння голосів. Один з них був низьким і сповненим гніву.

— Ти жалюгідна тварина! Ти думав, що можеш піти?!

Кийлен і Горнан обмінялися швидкими поглядами й, пригнувшись, прослизнули за виступ, звідки відкривався огляд на камеру, де вони колись вже були.

Посеред кімнати, освітленої тьмяними смолоскипами, стояв Імгар. Його очі палахкотіли люттю, обличчя було перекошене в презирливій гримасі. Він схопив Принца за комір його зношеного, забрудненого лахміття й сильно вдарив його об підлогу.

Принц був худий, змучений, із заплаканими очима, але, чомусь виглядав ніби набагато молодше. Він не пручався. Його тіло вкрите синцями, руки дрібно тремтіли, а ноги ледве тримали його вагу. Коли відкрив рота, його слова були нерозбірливі, наче ще не навчився добре говорити.