РОЗДІЛ 43. Бо ти — ельф

Корнило ступив до покоїв Глафіри з поважним виглядом, ніби йшов не на відвідини, а на перемовини з королевою. Його гостре око відразу помітило, що кімната була наповнена блиском — скриньки з прикрасами, витончені шкатулки, що переливалися золотом. Глафіра стояла перед великим дзеркалом, приміряючи на себе витончене намисто з сапфірами, яке відливало синім вогнем у світлі свічок.

— Поважною справою, мабуть, займалася пані, якщо має такі коштовності, — промовив Корнило, уважно розглядаючи її в дзеркальному відображенні.

Глафіра усміхнулася, її пальці ще раз пробігли по сапфірах, перш ніж вона відклала намисто й звернула увагу на гостя.

— За довгі роки життя, як у мене, у кожного мають бути гарні статки і не менш поважні чоловіки.

Корнило всміхнувся куточком губ, кивнувши, наче погоджувався, але одразу запитав:

— Це, мабуть, про такого поважного чоловіка, як Імгар?

Глафіра піджала губи, однак не знітилася. Вона знову повернулася до дзеркала, вдягаючи нову прикрасу — цього разу браслет з різьбленими рубінами. Корнило тим часом витягнув з-під плаща кілька аркушів, розправив їх на столику й продовжив:

— Знаєш, я вчора дещо цікаве знайшов серед паперів. Особливу увагу привернули рахунки, які йдуть звідси і… повертаються сюди ж. Тобто гроші надходять, а потім знову виходять за межі цих гір. Дивний ланцюг, чи не так?

Глафіра подивилася на документи, що лежали перед нею, проте залишалася мовчазною.

— І коли я опинився перед Імгаром, — продовжив Корнило, — той дав мені цікаве завдання і… це був рахунок. Він був зашифрований, але, навіть, Імгар не знав, що там, ніби від нього щось приховували.

Глафіра зітхнула й сіла у високе різьблене крісло. Її погляд був важким, вона мовчала, чекаючи, коли той скаже все.

— Тепер я точно знаю, що це за рахунки. Це ціна за дітей. Жодна дитина не потрапила сюди по добрій волі, — його голос був твердим, не терпів заперечень. — Щоб їх забрали, було заплачено. Вельможі і бідняки вірили, що діти опиняться в добрих руках, будуть нагодовані, вдягнені, але що сталося? Вони стали рабами, важко працюють, а все, що вони створюють, продається вельможам з далеких земель Лавразії.

Корнило уважно дивився на Глафіру, ніби намагався прочитати кожен її порух. Він розумів, що вона знала про це. Вона завжди знала.

Корнило зробив крок уперед, його погляд вп'явся в Глафіру, повний гніву.

— А ти що? Брала гроші, брала коштовності за те, що віддавала дітей у це прокляте місце? І тепер стоїш переді мною у золоті та сапфірах, зароблених на їхніх стражданнях?

Глафіра повільно підняла голову. Її обличчя залишалося спокійним, непохитним, наче різьблене з мармуру. Вона вдивлялася в Корнила довго, перш ніж відповісти.

— Їхні батьки продавали б їх самі. Чи вбивали. Чи гірше. Я давала їм шанс. Я не знала, що тут так… — вона злегка стиснула губи, підбираючи слова. — Мені казали, що вони в добрих руках. Що вони нагодовані, що отримують плату…

— Брехня! — Корнило гримнув кулаком по столу. — Ти не могла не знати! Достатньо раз побачити ці шахти, щоб зрозуміти, що тут коїться! Але ти дивилася в інший бік, бо гроші були добрі, правда ж?

Глафіра не відвела погляду, не здригнулася. Лише знову провела пальцями по браслету, наче зважувала вагу сказаного.

— Можливо, я справді закрила очі, — відповіла вона після довгої паузи. — Але я не зміню минулого. І я не дозволю тобі судити мене.

Корнило відчув, як закипає його лють. А Глафіра не збиралася схиляти голову. Вона жила у своєму світі, в якому навіть жахливі вчинки мали виправдання.

— Що ж, — він різко схопив папери. — Скоро тут усе зміниться. І тоді ти теж отримаєш свою плату.

***

Корнило, насупившись, увійшов до їдальні, де повітря було наповнене затхлим духом недоїдених страв. У великих дерев’яних чанах бовталася якась рідка юшка з кількома шматками картоплі та бурими клаптями риби. Він скривився — видно, вся найкраща їжа відкладена на завтрашній банкет.

Його очі швидко відшукали Кийлена та Горнана, які сиділи в дальньому кутку, подалі від зайвих вух. Обидва виглядали втомленими, але настороженими. Корнило мовчки підсів до них, узяв у руки дерев’яну ложку, занурив у юшку, але їсти навіть не думав.

— Де ти був? — стиха спитав Горнан, не піднімаючи очей.

— У Глафіри, — коротко кинув Корнило, нахилившись ближче. — Вона там блищить у золоті та сапфірах, а я знайшов докази, що тутешні "пани" не тільки мерзотники, а ще торгують дітьми.

Кийлен трохи нахилив голову, уважно слухаючи, а Горнан стискав ложку так, що вона скрипіла в його пальцях.

— Вони не тільки дітей забирають і на тому все. Вони вимагають плату за те, щоб вони їх забрали. Це угода. Угода на крові, — продовжив Корнило, з презирством дивлячись на паруючу жовтувату рідину в своїй мисці. — Жодна дитина не потрапила сюди з доброї волі. Хтось десь вважав, що вони тут у безпеці, що їх годують і доглядають, а насправді вони працюють, як раби. І все, що вони виробляють, іде на продаж вельможам з Лавразії.

Горнан тихо вилаявся.