РОЗДІЛ 43. Бо ти — ельф

Корнило ступив до покоїв Глафіри з поважним виглядом, ніби йшов не на відвідини, а на перемовини з королевою. Його гостре око відразу помітило, що кімната була наповнена блиском — скриньки з прикрасами, витончені шкатулки, що переливалися золотом. Глафіра стояла перед великим дзеркалом, приміряючи на себе витончене намисто з сапфірами, яке відливало синім вогнем у світлі свічок.

— Поважною справою, мабуть, займалася пані, якщо має такі коштовності, — промовив Корнило, уважно розглядаючи її в дзеркальному відображенні.

Глафіра усміхнулася — її пальці ще раз пробігли по сапфірах, перш ніж вона відклала намисто й звернула увагу на гостя.

— За довгі роки життя, як у мене, у кожного мають бути гарні статки і не менш поважні чоловіки.

Корнило всміхнувся куточком губ, кивнувши, наче погоджувався, але одразу запитав:

— Це, мабуть, про такого поважного чоловіка, як Імгар?

Глафіра піджала губи, однак не знітилася. Вона знову повернулася до дзеркала, вдягаючи нову прикрасу — цього разу браслет з різьбленими рубінами. Корнило тим часом витягнув з-під плаща кілька аркушів, розправив їх на столику й продовжив:

— Знаєш, я вчора дещо цікаве знайшов серед паперів. Особливу увагу привернули рахунки, які йдуть звідси і… повертаються сюди ж. Тобто гроші надходять, а потім знову виходять за межі цих гір. Дивний ланцюг, чи не так?

Глафіра подивилася на документи, що лежали перед нею, проте залишалася мовчазною.

— І коли я опинився перед Імгаром, — продовжив Корнило, — той дав мені цікаве завдання, і… це був рахунок. Він був зашифрований, але навіть Імгар не знав, що там ніби від нього щось приховували.

Глафіра зітхнула й сіла у високе різьблене крісло. Її погляд був важким. Вона мовчала, чекаючи, коли той скаже все.

— Тепер я точно знаю, що це за рахунки. Це ціна за дітей. Жодна дитина не потрапила сюди по добрій волі, — його голос був твердим, не терпів заперечень. — Щоб їх забрали, було заплачено. Вельможі і бідняки вірили, що діти опиняться в добрих руках, будуть нагодовані, вдягнені, але що сталося? Вони стали рабами, важко працюють, а все, що вони створюють, продається вельможам з далеких земель Лавразії.

Корнило уважно дивився на Глафіру, ніби намагався прочитати кожен її порух. Він розумів, що вона знала про це. Вона завжди знала.

Корнило зробив крок уперед — його погляд вп’явся в Глафіру, повний гніву.

— А ти що? Брала гроші, брала коштовності за те, що віддавала дітей у це прокляте місце? І тепер стоїш переді мною у золоті та сапфірах, зароблених на їхніх стражданнях?

Глафіра повільно підняла голову. Її обличчя залишалося спокійним, непохитним, наче різьблене з мармуру. Вона вдивлялася в Корнила довго, перш ніж відповісти.

— Їхні батьки продавали б їх самі. Чи вбивали. Чи гірше. Я давала їм шанс. Я не знала, що тут так… — вона злегка стиснула губи, підбираючи слова. — Мені казали, що вони в добрих руках. Що вони нагодовані, що отримують плату…

— Брехня! — Корнило гримнув кулаком по столу. — Ти не могла не знати! Достатньо раз побачити ці шахти, щоб зрозуміти, що тут коїться! Але ти дивилася в інший бік, бо гроші були добрі, правда ж?

Глафіра не відвела погляду, не здригнулася. Лише знову провела пальцями по браслету, наче зважувала вагу сказаного.

— Можливо, я справді закрила очі, — відповіла вона після довгої паузи. — Але я не зміню минулого. І я не дозволю тобі судити мене.

Корнило відчув, як закипає його лють. А Глафіра не збиралася схиляти голову. Вона жила у своєму світі, в якому навіть жахливі вчинки мали виправдання.

— Що ж, — він різко схопив папери. — Скоро тут усе зміниться. І тоді ти теж отримаєш свою плату.

***

Корнило, насупившись, увійшов до їдальні, де повітря було наповнене затхлим духом недоїдених страв. У великих дерев’яних чанах бовталася якась рідка юшка з кількома шматками картоплі та бурими клаптями риби. Він скривився — видно, вся найкраща їжа відкладена на завтрашній банкет.

Його очі швидко відшукали Кийлена та Горнана, які сиділи в дальньому кутку, подалі від зайвих вух. Обидва виглядали втомленими, але настороженими. Корнило мовчки підсів до них, узяв у руки дерев’яну ложку, занурив у юшку, але їсти навіть не думав.

— Де ти був? — стиха спитав Горнан, не піднімаючи очей.

— У Глафіри, — коротко кинув Корнило, нахилившись ближче. — Вона там блищить у золоті та сапфірах, а я знайшов докази, що тутешні “пани” не тільки мерзотники, а ще й торгують дітьми.

Кийлен трохи нахилив голову, уважно слухаючи, а Горнан стискав ложку так, що вона скрипіла в його пальцях.

— Вони не тільки дітей забирають й на тому все. Вони вимагають плату за те, щоб вони їх забрали. Це угода. Угода на крові, — продовжив Корнило, з презирством дивлячись на паруючу жовтувату рідину в своїй мисці. — Жодна дитина не потрапила сюди з доброї волі. Хтось десь вважав, що вони тут у безпеці, що їх годують і доглядають, а насправді вони працюють як раби. І все, що вони виробляють, йде на продаж вельможам з Лавразії.

Горнан тихо вилаявся.

— Завтра тут буде великий банкет, — продовжив Корнило, ще більше нахиляючись до товаришів. — І з’їдуться всі великі шишки, всі головні покидьки Лавразії. Ті, хто керує, ті, хто платить іншим покидькам за ці брудні справи. Я підозрюю, що вони не тільки продають людей, а й організовують напади на села, грабують, спалюють усе дотла і забирають тих, кого можна продати. Одне з таких поселень було моїм рідним.

Запала важка тиша. Кийлен мовчки дивився на Корнила. Горнан опустив голову.

— Їх вбили не прості виродки, — продовжив Корнило. Його голос затремтів, але він швидко взяв себе в руки. — Це були наймані виродки. Хтось за це заплатив. І тепер я знаю, хто.

Він підвів очі на Кийлена і Горнана. Його пальці мимоволі стиснулися в кулак.

— Я це так не залишу.

Горнан важко сперся на стіл, важко дихаючи.