РОЗДІЛ 41. Скажи, що є вихід!

Корнило наступного дня ледве дочекався обідньої перерви, щоб вирватися з-під пильного ока писаря та знайти Глафіру. Його ноги самі несли знайомим маршрутом, але тепер у нього було більше запитань, ніж відповідей. Він не був певен, чи справді хоче почути те, що вони з Кийленом могли дізнатися сьогодні.

Коли увійшов до кімнати Глафіри, його погляд одразу зупинився на Горнані. Вчора той ледве говорив, ледве дихав, а зараз сидів прямо, очі його були ясні, рухи впевнені. Він виглядав… ніби ніколи не був хворим. Корнило не міг збагнути, як таке можливо.

— Нам треба вибиратися звідси, — рішуче сказав Горнан. — Це місце не для нас. Якщо ми залишимося, ми помремо. Я не знаю, коли і як, але це неминуче.

Корнило здригнувся від цих слів. Горнан говорив твердо, але у його голосі звучала паніка. Наче він вже бачив свою смерть.

— Горнане… — почав, не знаючи, як сформулювати питання. — Що з тобою сталося?

Старший відвів погляд. Його пальці стиснули край столу.

— Я не знаю. — Він зробив паузу, вдихнув глибше. — Я просто відчув… щось. Ніби мене торкнулася сама ця земля, і я зрозумів: я не маю тут бути. Я хочу додому. Ви ж теж хочете, правда?

— Ти думаєш, що це так просто? — тихо запитав Кийлен. Його обличчя залишалося незворушним, але голос… у голосі звучала недовіра. — Якщо ми просто підемо, нас уб’ють.

Горнан з викликом підняв голову.

— То що, ти пропонуєш сидіти тут і чекати смерті?

— Ні, — відповів Кийлен. — Але я хочу знайти спосіб, який справді спрацює.

Горнан різко розвернувся до Глафіри.

— Скажи їм, що ми можемо піти! Скажи, що є вихід!

Жінка зітхнула. Вона дивилася на нього з якоюсь дивною ніжністю. Може, навіть із жалем.

— Виходи є, — погодилася вона. — Але всі вони під охороною. Я не знаю жодного справжнього, крім…

Вона замовкла, наче вагаючись.

— Крім чого? — наполіг Корнило.

— Крім місць, де немає стелі, — сказала вона. — Де є лише відкрите небо.

Відкрите небо. Це прозвучало так просто, але всі розуміли, що це означає. Це були ділянки печери, де скелясті стіни розступалися, відкриваючи простір угорі. Там можна було побачити сонце і птахів, але вибратися через них?

— Як нам туди добратися? – спитав Кийлен.

Глафіра похитала головою.

— Я не знаю. Дракон потрапляє туди так само, як і я, але він не стане вас піднімати. І я теж не можу. Втім… — вона задумалась. — Наразі краще не ризикувати. У Гірському Царстві має відбутися важливий прийом. Прибудуть значні особи. Весь порядок тут посилено. Навіть найменший неправильний крок може коштувати нам усім життя.

Горнан застиг, стискаючи кулаки. Він важко дихав, ніби намагався приборкати своє нетерпіння.

— То що ж нам робити? Просто чекати? — скреготнув зубами.

— Чекати — це не бездіяльність, — спокійно сказала Глафіра. — Чекати — це знаходити момент, коли треба діяти. Ми не можемо дозволити собі помилку.

***

Сонце хилилося до обрію, занурюючи Дерево в густі, багряні відтінки сутінок. Сотні людей блукали між вузьких переходів, переступаючи з ноги на ногу в тривожному очікуванні. Паніка ширилася, мов полум’я, що знайшло вихід у сухому гіллі. Люди говорили пошепки, переглядалися, деякі сперечалися вголос, а інші мовчки сиділи, вдивляючись у темні обриси гілок, ніби шукаючи там відповідь.

Пан Річард лежав на своєму ложі, його дихання було важким і уривчастим. Він майже не говорив останніми днями, але всі розуміли — йому залишилося недовго. Старий учитель був останньою ниткою, що тримала людей у хоч якійсь рівновазі. Його слова завжди приносили мудрість і спокій, його очі випромінювали знання, які в ньому жили довше, ніж у будь-кого іншого. А тепер він згасав, і разом із ним згасала віра в те, що ще є надія.

— Вони не повернулися, — шепотів один чоловік, підперши голову руками. — Кийлен, Горнан, Корнило… Вони знали! Знали, що тут більше нічого не лишилося! Тому й пішли!

— Вони не пішли, — відповіла йому жінка з дитиною на руках. Її голос тремтів. — Вони загинули. І навіть лось не повернувся… Лавр не дурна істота. Якби був шанс, він би прийшов назад.

— А може, він теж знав? Може, вони всі знали?! — голосно промовив хтось інший, і серед людей прокотився новий сплеск хвилювання.

— Ми всі помремо… — прозвучало звідкись із натовпу. — Пан Річард помирає, і ми разом із ним.

Ніхто не спробував заперечити ці слова.

Тим часом у кімнаті, де лежав пан Річард, стояла тиша. Лише слабке дихання старого порушувало її. Біля нього сидів Адріян, його очі були червоні, а руки не знаходили собі місця. Він знав, що мусить бути сильним, але дивитися, як людина, яка була наставником і другом, згасає на очах, було нестерпно.

— Панікувати — значить приймати поразку, — прошепотів Річард, його голос був ледве чутним, але Адріян нахилився ближче, ловлячи кожне слово. — Віра… Вона важливіша за страх…

— Але люди вже не вірять, — тихо відповів Адріян. — Вони вважають, що ми всі приречені.