РОЗДІЛ 38. Це той, кого всі бояться

Сонце ще тільки починало пробиватися крізь вузькі розломи в кам’яному склепінні, коли Кийлен і Горнан уже були на ногах, зігнуті в роботі над черговою купою каміння. Робота була нестерпною, повторюваною, але, на диво, саме це й допомагало їм витримувати нову реальність, у якій вони опинилися.

Раптом у загальному гомоні пролунав дзвінкий голос.

— О, а ви знову за своє! — весело промовила Марі, з’явившись з-за одного з завалів. Вона завжди вміла знаходити їх навіть у найдальших кутах цієї кам’яної тюрми, і це вже починало їх дратувати.

Кийлен сперся на коліно і важко зітхнув:

— Марі, я розумію, що тобі нема чим зайнятися, але нам зараз не до балачок.

Горнан додав, навіть не піднімаючи голови:

— Ми б, може, й поговорили, якби ти щось уміла робити, окрім того, як язиком молоти.

Марі примружила очі, склавши руки на грудях. Вона виглядала роздратованою, але не образилася так, як вони очікували. Замість цього вона гордо всміхнулася і випалила:

— Ну, зате я знаю того, хто вміє все. І майже не базікає.

Хлопці, які вже збиралися повернутися до роботи, завмерли. Марі часто говорила без угаву, але цього разу її слова справді зачепили їхню цікавість. Горнан, нарешті, підвів голову.

— Хто це?

Марі загадково посміхнулася, ніби саме цього питання й чекала.

— Спочатку пообіцяйте, що не скажете, що я просто вигадую.

Брати переглянулися. Вони прекрасно знали Марі, і знали, що інколи вона могла перебільшувати або розповідати небилиці, щоб привернути увагу. Зараз у її голосі було щось інакше.

— Гаразд, — кивнув Кийлен. — Говори.

Марі на мить задумалася, а потім прошепотіла:

— Це той, кого всі бояться. Він ніколи не говорить зайвого, але, здається, знає про це місце все. І вміє робити будь-яку роботу, може відкрити будь-які двері, і ніхто не знає, як це можливо. І його не карають. Ніколи.

— Брешеш, — тихо сказав Горнан, але в його голосі не було впевненості.

— Не брешу! — наполягла Марі. — Я бачила, як він заходив туди, куди нас ніколи не пускають. Я навіть намагалася з ним заговорити… Але знаєте, що він зробив?

Хлопці мовчки чекали продовження. Марі зробила театральну паузу і продовжила:

— Він просто подивився на мене. Одним-єдиним поглядом. І я більше нічого не змогла сказати. Він мовчки пішов, і мені здалося, що я побачила, як він заходить у двері, які тут взагалі не повинні були бути.

Кийлен облизав пересохлі губи.

— І ти знаєш, де його знайти?

Марі хитро посміхнулася:

— Звісно. Якщо вам не цікаво, я можу просто піти і поговорити з ним сама.

Горнан втупився у неї, а потім знову перевів погляд на Кийлена. Щось у їхньому внутрішньому почутті підказувало: можливо, ця розмова могла змінити їхню долю.

І хоча розумом вони розуміли, що не варто довіряти Марі, серце веліло їм дізнатися більше.

— Добре, — сказав Кийлен, стискаючи кулаки. — Веди нас до нього.

Але була одна проблема: вони не могли просто зараз піти за нею. Їхня відсутність неодмінно викликала б підозри. Вони не знали, скільки часу займе їхня зустріч з таємничим незнайомцем, тож потрібно було придумати, як зробити так, щоб ніхто не помітив їхньої відсутності.

Кийлен швидко окинув поглядом своє робоче місце. Тут було кілька розбитих тачок, шматки каменю і старі інструменти. Він обернувся до Горнана:

— Нам потрібно створити ілюзію, що ми ще тут.

Горнан кивнув. Вони вирішили розкласти каміння та інструменти так, ніби вони продовжують працювати, а самі — сховатися за завалом і, дочекавшись зручного моменту, зникнути. Марі тим часом мала відволікти тих, хто міг би прийти перевірити їх.

— Я влаштую невелику метушню біля входу, — прошепотіла вона. — Вони точно на якийсь час забудуть про вас.

Хлопці швидко розклали інструменти. Візок був перевернутий так, ніби вони його ремонтували. Каміння акуратно розсипане, створюючи враження, що вони лише на мить відійшли. Горнан навіть залишив свою куртку, накинуту на найближчий камінь, ніби вона належала комусь, хто просто присів відпочити.

— Готово, — прошепотів Кийлен. — Марі, час діяти.

Дівчина кивнула і стрімко зникла між коридорами. Через кілька хвилин вони почули її голос десь неподалік: вона сварилася з кимось із наглядачів. Хлопці не стали чекати. Вони швидко прослизнули в тінь і зникли в глибинах тунелів.

Тепер їм залишалося тільки дізнатися, ким був цей таємничий чоловік і чому всі його боялися.

Вони вирушили вузькими коридорами, обережно оминаючи місця, де їх могли помітити. Під час ходи вона пояснила, що його називають Маленьким Принцом, тому що його батьки були справжніми ельфами. Це змусило хлопців замислитись.

Дорога привела їх до величезної печери, схожої на ту, що вони бачили лише в старих малюнках або в уяві. Велетенський природний отвір у склепінні пропускав світло, яке заливало печеру золотистим сяйвом. Сталактити спускалися зі стелі, ніби кам'яні клинки, а на підлозі розросталися мохи і навіть дрібні кущі. У центрі, оточена природними колонами, стояла древня споруда — маленький павільйон, який здавався створеним не людськими руками.