РОЗДІЛ 36. Це не схоже на щось хороше

Горнан із підозрою дивився на свою миску з юшкою, що пахла гнилою деревиною. Розварені гриби та темні ниткоподібні водорості плавали на поверхні, створюючи моторошний вигляд. Його не покидало відчуття, що їжа тут спеціально настільки гидка, щоб ніхто не мав сил думати про втечу.

Кийлен сидів навпроти, але майже не торкався їжі. Він втупився в порожнє місце, де раніше сидів Корнило, і зціпив щелепи.

— Уже друга вечеря без нього, — пробурмотів Кийлен, ледве ворушачи губами.

— І що? — Горнан кинув у рот шматок хліба, що більше нагадував камінь, ніж випічку.

— Це не схоже на щось хороше.

— У цій дірі нічого хорошого й не буває.

Раптом за їхніми спинами скрипнула лава, й до них підсіла Маріка — та сама дівчина з викривленою спиною. Вона рухалася трохи незграбно, але її очі блищали лукавством.

— Ви сьогодні такі серйозні, — протягнула вона, клацаючи ложкою по краю своєї миски.

— Нам не смішно, — буркнув Горнан.

— Це тому, що ви ще не знаєте, як сміятися тут, — Маріка набрала в ложку юшку, понюхала її, скривилася, але все ж сьорбнула.

— Ти щось знаєш? — Кийлен уп’явся в неї поглядом.

— Знаю багато чого! — вона усміхнулася, але її очі не змінили виразу. — Наприклад, знаю, що ви схожі на людей, які ще вірять, що життя справедливе.

— Де Корнило? — Горнан перейшов до суті.

— О, він десь там, — дівчина розмахнула рукою, вказуючи кудись у невизначеному напрямку. — Десь, де йому зараз краще, ніж вам.

— Тобто?

— Тобто він, може, навіть у теплі. І з нормальним одягом.

Кийлен і Горнан перезирнулися.

— Якщо це так, то чому? — підозріло запитав Кийлен.

— Бо він знає букви! — з удаваним захопленням видихнула Маріка. — А ще тому, що хтось вирішив його не ламати, а використати.

— А якщо він не згоден?

— Хто тут когось питає?

Маріка знову сьорбнула юшку, цього разу з виглядом, ніби це їй приносить задоволення.

— І що, ти просто прийшла посміятися? — роздратовано кинув Горнан.

— Я прийшла вас розважити.

— Нам не до розваг.

— Ну, тоді просто посиджу тут. Або хочете, розповім історію?

— Нам не потрібні історії, — Кийлен насупився.

— Тоді я розповім вам правду.

Вона обвела їдальню поглядом. У кутку хтось голосно хруснув шматком сухого хліба, десь брязнули миски, а на дальньому кінці приміщення пролунав знайомий, різкий голос.

— Смердючі свині!

Горнан і Кийлен завмерли. Всі в їдальні теж відразу стихли.

Кнуровий Кнут стояв біля одного зі столів, розмахуючи своїм канчуком. Перед ним на підлозі лежав перекинутий посуд, а якийсь худий чоловік зі зламаним носом здригався, притискаючи руки до обличчя.

— Ви що, думаєте, що можете їсти, як вам заманеться?! — гримів Кнут. — Вам що, мало вчорашнього?!

Він вдарив нещасного ногою в плече — той захитався, але не впав.

Маріка, не повертаючи голови, шепнула:

— А ось і наш улюблений шмат лайна.

Горнан і Кийлен не відводили очей від Кнута.

— Він тут ще з дитинства, знаєте? — продовжила Маріка. — Його ім’я давно забули, але через його любов до батога всі почали кликати його Кнуровим Кнутом.

— Він же такий самий, як інші, — прошепотів Кийлен.

— Так. Тільки вирішив стати не тим, кого б’ють, а тим, хто б’є.

Кнут тим часом шмагав батогом по столі, вимагаючи, щоб винний піднявся й став на коліна.

— Скажи “дякую”, що я тобі дозволяю жерти! — гаркнув грубо.

Чоловік намагався щось сказати, але в роті в нього була кров.

Кнут скривився, відвернувся й раптом ковзнув поглядом по їдальні. Він помітив Кийлена та Горнана, і його очі звузилися.

— А ось і наші новенькі! — голосно вимовив, прямуючи до них.

Маріка відсунулася, ховаючи посмішку.

— Ну що, сичите тут у куточку? Думаєте, що ви особливі? — Кнут сперся руками на стіл, нахилившись ближче.

— Ми просто їмо, — рівним голосом відповів Кийлен.

— Їсте, га? — Кнут фиркнув. — Тоді, може, ротом будете працювати менше, а руками більше?

Він випростався, кинувши на них останній зловтішний погляд.

— Геть! За роботу, смердючі свині.

***

Горнан, Кийлен і решта нещасних знову були у своїх темних, сирих кімнатах на кам’яній каторзі. Робота не змінювалася — брати один камінь, оглянути, перекласти, повторити. Каміння було всіх розмірів і форм: гострі уламки, шорсткі валуни, гладкі шматки, що здавалися чужорідними серед загальної маси пилу та бруду.

Горнан мовчки схопив черговий камінь і переклав його на купу. Глухий стукіт. Наступний. Ще один. Рухи були механічними — тіло вже знало, що робити, без команди. Свідомість віддалялася від процесу.

Він намагався не думати про Корнила. На якусь мить уявив, що той зараз сидить за столом із пером у руках, у теплі, з нормальною їжею перед ним, але це не було правдою. Точно не могло бути. Від таких думок ставало лише гірше.

— Це дурня якась, — буркнув Кийлен, опускаючи камінь із силою, ніби хотів його розбити. — Кожного дня те саме.

— Краще не думати, — відповів Горнан хрипло.

— Не думати? А що нам ще робити?

— Перебирати каміння.

Кийлен зітхнув.

— Бляха, Горнане. Ти вже як вони.

— Я не як вони, — спокійно відповів Горнан, але знав, що це не зовсім правда.

Він знову взяв камінь, потертий і вкритий нальотом. Чомусь цей рух — знайомий, передбачуваний — приносив йому дивний спокій. Одне й те саме, знову й знову, ніби світ переставав існувати за межами цього нескінченного процесу.

Горнан раптом згадав руки матері, її дотик, коли вона гладила його по голові. Вона завжди казала: «Займи себе чимось, коли боляче». Коли вони втратили пана Альберта, батька Кийлена, вона теж багато працювала. Тільки не з камінням, а з тканиною, з тим, що потрапляло їй до рук. Вона щось шила, перебирала, чистила, чимось займалася — аби тільки не сидіти без діла.