РОЗДІЛ 34. Тут або їси, або тебе їдять

Корнило, Кийлен і Горнан уже другу добу важко працювали, сортували каміння, витягали з нього шматки металу, тягали кошики й слухали, як безперестанку риплять і брязкають ланцюги, якими зв’язували більш впертих невільників. Час тут розтягувався, мов густий туман у горах, і лише короткі перерви на їжу були чимось, що нагадувало про ритм життя.

Коли нарешті настав час обіду, їх загнали у величезну темну залу, де від стелі звисали жирні сальні смолоскипи, розкидаючи навколо брудне, жовте світло. Довгі дерев’яні столи були вкриті плямами від їжі, а над головами зависав неприємний кислий запах.

На стіл перед ними поставили дерев'яні миски з чимось сіро-зеленим, що важко назвати їжею. У юшці плавали шматки грибів, від яких тхнуло землею й гниллю, а поверхня була вкрита тонкою плівкою жиру.

— Га, смачного, — промимрив Горнан, піднісши ложку до рота, понюхав і скривився. — Мені здається, це вже їли до нас.

— Дурний ти, Груме, — тихо сказав Корнило, не забуваючи про їхні нові імена. — Тут або їси, або тебе їдять.

Він узяв ложку і, не гребуючи, втягнув кілька шматків м’яких грибів. Смак був огидний, кислуватий, з металевим відтінком.

Поряд сиділи інші мешканці гори. Всі вони були худі, змучені, більшість із каліцтвами. Дехто не мав пальців, дехто криво тримав ложку через викручені суглоби. Вони сьорбали юшку мовчки, але, почувши розмову, один чоловік із кривою щелепою хмикнув:

— Вам ще пощастило. Це не найгірше, що тут дають.

— Та невже? — пирхнув Кийлен, обережно куштуючи цю жахливу страву.

— Іноді риба буває, — втрутилася жінка, що сиділа через стіл. У неї було зморщене обличчя й одне око, що бігало туди-сюди, наче не могло знайти собі місця.

— Риба? — здивувався Горнан. — Тут же немає води.

— Є, — відповів чоловік із кривою щелепою. — Внизу, в глибоких печерах. Там озера. Вони гнилі, темні, але в них щось живе. Іноді ловлять.

— Іноді ловлять? — перепитав Кийлен.

— Ага, але не кожен, хто туди спускається, повертається назад.

Корнило мовчав, повільно доїдаючи свою юшку. Він уже розумів, що ця гора — не тільки місце роботи чи каторги. Тут щось було не так.

— І що, це вся їжа? — нарешті запитав.

— Це — якщо пощастить, — прошепотів чоловік.

Жінка з бігаючим оком захихотіла й додала:

— Якщо не пощастить… то м’ясо теж буває.

Горнан застиг — його ложка зупинилася на півдорозі до рота.

— Якесь воно тут… не схоже на риб’яче?

Ніхто не відповів. Тільки тихий сміх жінки й брудні ложки, що шкребли дно мисок.

Корнило, Кийлен і Горнан мовчали, вдивляючись у обличчя тих, хто сидів поруч. Ложки ще шкребли дно мисок, але всі вже прислухалися до розмови. Атмосфера була важкою, ніби кожне слово важило більше ніж каміння, яке вони сортували вдень.

— Ви звідки? — несподівано спитав чоловік із кривою щелепою.

Корнило на мить задумався. Чи варто казати правду?

— Здалеку, — коротко відповів.

— Здалеку, — повторила жінка з бігаючим оком, ніби пробуючи це слово на смак. Вона хитро примружила здорове око. — Всі тут здалеку.

— Ми прийшли звідти, де багато дерев, — обережно додав Горнан.

— Дерева… — прошепотів молодий хлопець, який сидів поруч. Він був худий, з гострими вилицями й великими очима, що здавалися ще більшими через те, що постійно зводив брови. — Я колись чув, що є місця, де ростуть дерева, але ніколи не бачив.

— Ніколи? — здивувався Кийлен.

— Ми тут з дитинства, — глухо промовив чоловік із кривою щелепою.

— Всі? — Корнило відчув, як всередині все похололо.

— Всі, — відповіла жінка. — Нас сюди привозять.

— Хто? — По спині Горнана пробіг холод.

— Наші ж батьки, — прошепотів хлопець із великими очима.

Корнило і два брати перезирнулися.

— Чому? — тихо спитав Кийлен.

— Бо ми не такі, як треба, — просто відповів чоловік із кривою щелепою.

Жінка сумно всміхнулася.

— Я народилася кривою. Мене навіть не намагалися залишити.

— А я… — хлопець з великими очима ковтнув. — Я просто народився.

— Це що означає? — не зрозумів Горнан.

— Я не знаю, але я тут з того часу, як почав пам’ятати себе. Значить, мене теж не хотіли.

Корнило потер лоб, намагаючись осмислити почуте.

— Ви хочете сказати, що вас просто… кинули сюди?

— Віддали, — поправила жінка. — Коли дитина не така, як треба, вона стає непотрібною. От її й приносять сюди.

— А хто приймає? — нарешті запитав Кийлен.

Чоловік із кривою щелепою зітхнув і тихо відповів:

— Господар.

Усі замовкли.

Корнило важко вдихнув. Бо знав, що світ буває жорстокий, але не думав, що до такої міри. Він відчув, як Горнан і Кийлен теж напружилися. Їх сюди привели не як дітей, але чи це означає, що вони мають шанс вибратися?

— А ті, хто прийшов сюди дорослими? Вони ж були?

— Були, — кивнув чоловік. — Але не стали.

— Що з ними сталося?

Жінка подивилася на свою миску й просто відповіла:

— Вони перестали бути собою.

Корнило не став питати, що це означає. Він уже здогадувався.

Їхню розмову перервав різкий брязкіт металевих мисок. Десь у кінці їдальні почувся гучний, жорсткий голос:

— Ти, гнидо недолуга! Я тобі сказав жерти швидше, а не возитися, як стара шкапа!

Корнило, Кийлен і Горнан інстинктивно повернули голови в бік шуму. Вони побачили, як один із працівників, згорблений чоловік із залисинами, намагався підняти миску, яку, схоже, вибили з його рук.

Це був той самий Кнуровий Кнут. У правій руці він стискав батіг, який смикався, ніби живий. Його вузькі очі блищали від люті.

— Їсти хочеш? — зневажливо фиркнув. — Так на коліна впади, смердюча свине!

Чоловік тремтів, але не ворухнувся.

— Ах ти ж, покидьку… — Кнут зі стусаном звалив його на підлогу й наступив чоботом на його руку. Відразу пролунало хрускіт, а потім — короткий, задушений крик.