РОЗДІЛ 33. Каменярі

Двері відчинилися з характерним скрипом, і до кімнати зайшов сухорлявий чоловік, що ніс у руках оберемок сірих ганчірок. За ним, похитуючись і трохи шкутильгаючи, йшла Марі, яка, схоже, прийшла подивитися, як новачки приміряють свій новий робочий одяг.

— Ось вам це, — буркнув чоловік, кидючи лахміття на підлогу перед ними.

Корнило, який сидів найближче, нахилився й почав розбирати купу. Це були жорсткі, вицвілі від часу й бруду полотняні сорочки та штани, подекуди латані, подекуди просто розірвані так, що не було сенсу їх зшивати. Запах від одягу був відповідний — сирість, пліснява і щось гниле.

— Оце і є наш новий одяг? — скривився Горнан, обережно беручи в руки один зі шматків тканини.

— Що не так? Не підходить до твоїх особливих смаків? — єхидно озвалася Марі, схрестивши руки на грудях.

— Якесь воно… смердюче, — пробурмотів Кийлен, принюхуючись.

— Всі так кажуть, але потім звикаєш.

Корнило перевернув одну з сорочок і зітхнув.

— А якщо не підходить за розміром?

Чоловік, що приніс одяг, знизав плечима.

— Можеш взяти більше. — Він показав на ще одну купу брудних лахміттів біля дверей. — Або віддати тому, хто худіший.

Горнан зітхнув і почав роздягатися, хоч і з явним небажанням.

— Я не хочу навіть уявляти, кому це належало до нас, — пробурчав, натягуючи сорочку, яка була йому трохи завелика.

— Ти краще не уявляй, — підкинула Марі.

Кийлен і Корнило обмінялися поглядами й мовчки зробили те саме. Їхній старий одяг, хоч і теж не найкращий, усе ж був їхнім, а ці ганчірки відчувалися чужими. Вони були жорсткими, просоченими потом, багаторічним брудом і, можливо, кров’ю тих, хто носив їх до них.

— Ось і добре, — пробурмотів чоловік, зиркнувши на них, а потім повернувся до Марі. — Ти знаєш, що робити.

— Так-так, — відмахнулася вона.

Чоловік пішов, залишивши їх утрьох із Марі, яка тепер стояла й дивилася на них із якоюсь дивною цікавістю.

— Ну що ж, тепер ви справжні, — сказала вона.

— Справжні хто? — спитав Корнило.

— Справжні працівники, — відповіла Марі, хитро посміхаючись. — А може, й справжні раби.

Горнан роздратовано пирхнув, але нічого не сказав.

— Що ж, час працювати, — підсумувала дівчинка і махнула їм рукою, запрошуючи йти за нею.

Не минуло й кількох хвилин, як двері знову рипнули, і старий Іваник знову з’явився в отворі, тримаючись за косяк. Він виглядав трохи розгубленим, ніби тільки що пригадав щось важливе.

— Е-е-е… Я… повернувся… — промовив він, вдивляючись у Корнила. — Забув… я ж вас… навчити мав. Каміння… треба сортувати.

Корнило обмінявся поглядом із Горнаном і Кийленом, але лише знизав плечима.

— Добре, Іванику. Покажи нам, що треба робити, — сказав Корнило, сподіваючись отримати більше інформації.

Іваник увійшов, жестом запросив їх слідувати за собою, і вони пішли вузькими коридорами, покритими пилом і крихтами каменю. Підлога була встелена уламками, а стіни блищали вогкістю. Нарешті вони опинилися в невеликій кімнаті, наповненій купами каміння різного розміру та кольору.

— Ось тут… працювати будете, — сказав Іваник, піднявши невеликий камінь і показуючи його. — Це… добрий камінь. Його… сюди.

Він поклав камінь у правий кут кімнати, а потім підняв інший, більший і темніший.

— А цей… поганий. Його… туди, — вказав на протилежний бік. — Розумієте?

— Чому добрий і поганий? — запитав Кийлен, з цікавістю розглядаючи каміння.

Іваник подивився на нього пустим поглядом і на мить задумався.

— Не знаю… Але так треба, — сказав неголосно, скрививши губи. — Хто не сортує правильно… того… карають.

— Карають, кажеш? — перепитав Горнан, стискаючи кулаки.

— Так… канчуком, — тихо додав Іваник, озираючись через плече, ніби боявся, що хтось підслухає.

— Гаразд, зрозуміли, — зітхнув Корнило. — Покажи ще раз, щоб ми не помилилися.

Старий знову взяв кілька каменів, повторивши процес сортування, але цього разу робив це повільніше, коментуючи кожен свій рух.

— Добрий… блищить трохи. Поганий… темний і важкий, — пояснював він, намагаючись знайти прості слова. — Головне… не переплутати.

— Іванику, а довго ми тут будемо працювати? — поцікавився Кийлен.

— Ой… не знаю, — Іваник знизав плечима. — Поки не скажуть… що досить.

Закінчивши своє пояснення, старий знову зупинився на виході й потер підборіддя.

— Ну… тепер точно все. Ви… працюйте. Я… ще прийду.

Він усміхнувся своєю щербатою усмішкою і вийшов, залишивши трійцю в тій самій кімнаті з купами каміння.

— Ну що ж, — сказав Корнило, піднявши один із «добрих» каменів. — Схоже, доведеться трохи побути каменярами. І запам’ятайте: працюємо повільно й уважно. Поки не розберемося, що тут до чого, краще не привертати зайвої уваги.

Горнан і Кийлен кивнули, і вони взялися до роботи, намагаючись запам’ятати кожну дрібницю, щоб уникнути «покарання» Кнурового Кнута та його друга — Канчука.

***

Поки Корнило, Горнан і Кийлен опановували ремесло каменярів у глибині гори, на Дереві розпочався похмурий і тривожний ранок. Сіре небо нависало над гілками, немов важка завіса, а густий туман обіймав кожен пагін і вузол коріння. Повітря було сповнене дивного, ледь вловимого напруження, яке не відпускало мешканців Дерева вже кілька днів.

Біля Дерева, де завжди було гамірно і людно, стояла тиша, яка лише зрідка порушувалась уривками шепотів. Жінки, що втратили своїх чоловіків, тихо збиралися в невеликі групи, обмінюючись стурбованими поглядами. Їхні очі були червоними від сліз, але сльози вже давно висохли, залишивши лише спустошення.

У кімнаті пана Річарда, який тепер став своєрідним центром прийняття важких рішень, Флоріан і Сімма сиділи біля ліжка старого вчителя. Спочатку лікувальний напій дав вражаючий ефект, який дав змогу пану Річарду знову стати на ноги, але цей ефект протримався недовго. Пан Річард лежав блідий, його подих був нерівний і слабкий, але очі ще горіли розумінням.