РОЗДІЛ 33. Каменярі

Двері відчинилися з характерним скрипом, і до кімнати зайшов сухорлявий чоловік, що ніс у руках оберемок сірих ганчірок. За ним, похитуючись і трохи шкутильгаючи, йшла Марі, яка, схоже, прийшла подивитися, як новачки приміряють свій новий робочий одяг.

— Ось вам це, — буркнув чоловік, кидючи лахміття на підлогу перед ними.

Корнило, який сидів найближче, нахилився й почав розбирати купу. Це були жорсткі, вицвілі від часу й бруду полотняні сорочки та штани, подекуди латані, подекуди просто розірвані так, що не було сенсу їх зшивати. Запах від одягу був відповідний — сирість, пліснява і щось гниле.

— Оце і є наш новий одяг? — скривився Горнан, обережно беручи в руки один зі шматків тканини.

— Що не так? Не підходить до твоїх особливих смаків? — єхидно озвалася Марі, схрестивши руки на грудях.

— Якесь воно… смердюче, — пробурмотів Кийлен, принюхуючись.

— Всі так кажуть, але потім звикаєш.

Корнило перевернув одну з сорочок і зітхнув.

— А якщо не підходить за розміром?

Чоловік, що приніс одяг, знизав плечима.

— Можеш взяти більше. — Він показав на ще одну купу брудних лахміттів біля дверей. — Або віддати тому, хто худіший.

Горнан зітхнув і почав роздягатися, хоч і з явним небажанням.

— Я не хочу навіть уявляти, кому це належало до нас, — пробурчав, натягуючи сорочку, яка була йому трохи завелика.

— Ти краще не уявляй, — підкинула Марі.

Кийлен і Корнило обмінялися поглядами й мовчки зробили те саме. Їхній старий одяг, хоч і теж не найкращий, усе ж був їхнім, а ці ганчірки відчувалися чужими. Вони були жорсткими, просоченими потом, багаторічним брудом і, можливо, кров’ю тих, хто носив їх до них.

— Ось і добре, — пробурмотів чоловік, зиркнувши на них, а потім повернувся до Марі. — Ти знаєш, що робити.

— Так-так, — відмахнулася вона.

Чоловік пішов, залишивши їх утрьох із Марі, яка тепер стояла й дивилася на них із якоюсь дивною цікавістю.

— Ну що ж, тепер ви справжні, — сказала вона.

— Справжні хто? — спитав Корнило.

— Справжні працівники, — відповіла Марі, хитро посміхаючись. — А може, й справжні раби.

Горнан роздратовано пирхнув, але нічого не сказав.

— Що ж, час працювати, — підсумувала дівчинка і махнула їм рукою, запрошуючи йти за нею.

Не минуло й кількох хвилин, як двері знову рипнули, і старий Іваник знову з’явився в отворі, тримаючись за косяк. Він виглядав трохи розгубленим, ніби тільки що пригадав щось важливе.

— Е-е-е… Я… повернувся… — промовив він, вдивляючись у Корнила. — Забув… я ж вас… навчити мав. Каміння… треба сортувати.

Корнило обмінявся поглядом із Горнаном і Кийленом, але лише знизав плечима.

— Добре, Іванику. Покажи нам, що треба робити, — сказав Корнило, сподіваючись отримати більше інформації.

Іваник увійшов, жестом запросив їх слідувати за собою, і вони пішли вузькими коридорами, покритими пилом і крихтами каменю. Підлога була встелена уламками, а стіни блищали вогкістю. Нарешті вони опинилися в невеликій кімнаті, наповненій купами каміння різного розміру та кольору.

— Ось тут… працювати будете, — сказав Іваник, піднявши невеликий камінь і показуючи його. — Це… добрий камінь. Його… сюди.

Він поклав камінь у правий кут кімнати, а потім підняв інший, більший і темніший.

— А цей… поганий. Його… туди, — вказав на протилежний бік. — Розумієте?

— Чому добрий і поганий? — запитав Кийлен, з цікавістю розглядаючи каміння.

Іваник подивився на нього пустим поглядом і на мить задумався.

— Не знаю… Але так треба, — сказав неголосно, скрививши губи. — Хто не сортує правильно… того… карають.

— Карають, кажеш? — перепитав Горнан, стискаючи кулаки.

— Так… канчуком, — тихо додав Іваник, озираючись через плече, ніби боявся, що хтось підслухає.

— Гаразд, зрозуміли, — зітхнув Корнило. — Покажи ще раз, щоб ми не помилилися.

Старий знову взяв кілька каменів, повторивши процес сортування, але цього разу робив це повільніше, коментуючи кожен свій рух.

— Добрий… блищить трохи. Поганий… темний і важкий, — пояснював він, намагаючись знайти прості слова. — Головне… не переплутати.

— Іванику, а довго ми тут будемо працювати? — поцікавився Кийлен.

— Ой… не знаю, — Іваник знизав плечима. — Поки не скажуть… що досить.

Закінчивши своє пояснення, старий знову зупинився на виході й потер підборіддя.

— Ну… тепер точно все. Ви… працюйте. Я… ще прийду.

Він усміхнувся своєю щербатою усмішкою і вийшов, залишивши трійцю в тій самій кімнаті з купами каміння.

— Ну що ж, — сказав Корнило, піднявши один із «добрих» каменів. — Схоже, доведеться трохи побути каменярами. І запам’ятайте: працюємо повільно й уважно. Поки не розберемося, що тут до чого, краще не привертати зайвої уваги.