РОЗДІЛ 31. Цей тип — справжнє чудовисько

Темрява в кімнаті була майже відчутною. Вузькі стіни з вологого каменю, здавалося, дихали важким, гнилим повітрям. Горнан, Кийлен і Корнило сиділи на холодній підлозі, дослухаючись до кожного звуку навколо. Їхні руки були напівзв’язані грубими мотузками, але вони вже встигли послабити вузли, залишаючи собі хоча б крихту свободи.

— Тихо, прислухайтесь… — прошепотів Корнило, його голос ледь долинав крізь густу темряву. — Ми повинні зрозуміти, що тут відбувається.

Горнан напружився, його серце гупало, як молот. Десь далеко за стіною чулося глухе стукотіння — важкі кроки, що ритмічно наближалися й віддалялися. Інколи крізь вузькі тріщини в кам’яних стінах долинали приглушені крики, але вони були настільки слабкими й химерними, що складно було зрозуміти, чи це реальні звуки, чи лише породження уяви.

— Як думаєш, що вони з нами зроблять? — тихо спитав Кийлен, його голос тремтів, хоч він намагався триматися впевнено.

— Нам не можна показувати страх, — твердо сказав Корнило, нахиляючись ближче до хлопців. — Пам’ятайте: ми дурники, яких випадково занесло в цю пастку. Якщо вони щось запитають, говоріть мало і ніяких прямих відповідей. Називайте ваші нові імена. Мене звуть Корнилом, а ви — Лем і Грум. Це єдиний наш шанс.

Кийлен кивнув, намагаючись опанувати себе. Горнан мовчав, його погляд був спрямований у темряву, де, здавалося, щось рухалося. Кам’яна підлога була мокрою, і кожен їхній рух лунав глухо й важко, наче в цьому місці навіть повітря не хотіло їх відпускати.

Час тягнувся нескінченно. Їхня темниця не мала вікон, а лише вузький отвір угорі, через який інколи просочувався слабкий холодний протяг, приносячи запах землі й старого каменю. Темрява була майже абсолютною, і здавалося, ніби сама ніч спустилася сюди, щоб поглинути їх.

— Мені це зовсім не подобається, — пробурчав Горнан, тримаючи мотузку в руках і продовжуючи ослаблювати вузол.

Корнило підняв голову, дослухаючись до чергового звуку за стіною. Цього разу це було не кроки, а щось інше — шкряботіння по каменю, наче хтось, чи щось, дерлося до них звідкись із глибин гори.

— Вони прийдуть за нами раніше, ніж ми встигнемо щось придумати, якщо ми будемо просто сидіти, — тихо промовив. — Ми маємо бути готові.

— Готові до чого? — запитав Кийлен, його голос звучав жорсткіше, ніж раніше, але в очах виднілася неприхована тривога.

— До всього, що може трапитися.

Тишу прорізав далекий скрип металу об камінь — звук, від якого шкіра стискалася від холоду. Він лунав то ближче, то далі, немовби хтось возив щось важке по підземних коридорах.

— Це не люди… принаймні не такі, як ті, що живуть на поверхні, — прошепотів Горнан, його очі блищали в темряві. — Вони… змінені.

Корнило кивнув, задумливо проводячи рукою по стіні.

— Але це люди, і цього достатньо. Якщо це люди, вони мають слабкості. Ми лише маємо знайти, які саме.

Раптом звук припинився. Темниця занурилася в таку глибоку тишу, що було чути, як вони дихають. Горнан стиснув руку Кийлена, змушуючи його мовчати.

— Слухайте… — прошепотів Корнило, його очі блищали в темряві, наче він відчув щось більше, ніж інші.

Знову — ті самі кроки, тепер зовсім поруч. Важкі, неквапливі. Потім щось зачепило двері темниці зовні, метал скреготнув об камінь, і на мить тишу прорізало дивне гарчання, схоже на людський кашель, але неприродне.

Хтось чекав на них за дверима.

Двері з грубого каменю скрипнули, повільно розкриваючись, і на порозі з’явився Кнуровий Кнут. Його маленькі, злісні очі блищали в тьмяному світлі факела, який він тримав у руці. Його рота перекривала крива усмішка — суміш насолоди й зловтіхи, яку і не намагався приховати. І ступив кілька кроків уперед, розмахуючи довгим шкіряним канчуком, який здавалося жив власним життям, звиваючись, наче змія.

— Ну що ж, друзі, настав час познайомитися з моїм найкращим другом, — процідив Кнут, ляснувши канчуком об підлогу. — Знайомтеся: його звати Канчук. І він дуже не любить, коли хтось уночі надто гучно базікає.

Корнило підійняв голову, погляд його був холодним і стриманим. Він не сказав жодного слова, лише прикусив губу, стримуючи емоції. Кийлен і Горнан напружено вдивлялися в обличчя Кнута, відчуваючи, як підступний страх затягує петлю довкола їхніх думок.

Кнут зробив крок ближче, підняв канчук і, здавалося, готувався завдати удару.

— Тут не місце для балачок. Тут місце для тиші. Або тиша стане вашою найкращою подругою, або я навчу вас, як її полюбити.

Кнут опустив канчук із хльостким звуком, ударивши по кам’яній підлозі так, що відлуння розкотилося по кімнаті, наче грім у горах. Він не торкнувся їх, але цього вистачило, щоб кожен із трійці завмер і не наважився ворухнутися.

— Гарні хлопці слухаються одразу. Непослух стає їхньою останньою помилкою, — продовжив Кнут, ледь схилившись уперед. — Спіть. І не смійте порушувати спокій. Бо якщо мій друг Канчук захоче поговорити з вами ще раз, це буде розмова, яку ви ніколи не забудете.

Його слова зависли в повітрі, і він ще раз обвів усіх трьох поглядом, задоволено посміхаючись, перш ніж різко обернутися й вийти з кімнати, зачинивши за собою важкі двері.