РОЗДІЛ 26. Що з ним не так?

Пізній вечір огортав Дерево густою темрявою. Лише де-не-де мерехтіли ліхтарі, а місяць кидав примарне світло на плетиво коріння. У повітрі стояла тиша, порушувана лише шурхотом листя та зрідка — криком нічного птаха.

Ілона, молода жінка, яка жила в одному з верхніх домівок Дерева, вийшла на балкон, щоб вдихнути свіжого нічного повітря. Вона стояла, дивлячись на темряву, коли раптом почула приглушені голоси знизу. Придивившись, вона побачила двох чоловіків, що сперечалися біля підніжжя Дерева. Їхні постаті виглядали розмитими в тьмяному світлі, але голоси були напружені та сердиті.

— Ти не мав цього робити! — вигукнув один із них, і його голос лунав так гучно, що відлунював між корінням.

— У мене не було вибору! — відповів другий. — Якщо б я цього не зробив, ми б усі загинули!

Ілона насторожилася. Їхня сварка ставала все запеклішою, слова змінилися на вигуки, а потім чоловіки почали штовхати один одного. У сутичці вони впали на землю, зчепившись у бійці. Їхні тіні злилися в одну, їхні тіла рухалися як одне ціле в дикому хаосі.

Від коріння під ногами пішли легкі рухи. Ілона завмерла. Спершу вона подумала, що це їй здалося, але коріння навколо чоловіків почало ворушитися, як змії, обвиваючись навколо їхніх ніг.

— Ні! — вигукнула вона, але її голос потонув у тиші.

Коріння затягувало чоловіків усе глибше. Спершу вони боролися, але їхні сили швидко танули. Їхні крики ставали дедалі слабшими, поки не стихли зовсім. Ілона побачила, як одна з рук безвольно опустилася, зникаючи в густому плетиві коренів.

Вона не могла повірити своїм очам. Її серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Секунду вона стояла нерухомо, мов паралізована жахом, а потім стрімголов побігла до пан Річарда.

— Пане Річарде! — Ілона забарабанила у двері його домівки. — Відчиняйте! Це терміново!

Двері розчинилися, і перед нею з’явився старий учитель. Він був у простій довгій сорочці, його сиве волосся скуйовдилося від сну, але його очі швидко стали серйозними, щойно побачив Ілону.

— Що сталося? — запитав він, пропускаючи її всередину.

Ілона ледве могла говорити, важко дихаючи. — Там… біля Дерева… два чоловіки… Вони сварилися, а потім коріння… воно забрало їх! Живими!

— Забрало? — Річард нахмурився. — Коріння… не може забирати живих. Воно тягнеться до мертвого, до того, що вже не рухається… Але живих?

— Я бачила це своїми очима! — запевнила Ілона. — Вони ще боролися, коли коріння почало затягувати їх. Воно… воно просто обвило їх і втягнуло вниз, у землю!

Річард задумливо потер підборіддя.

— Це… небачене раніше. Якщо коріння починає тягнути живих людей, це може означати щось дуже погане.

— Що нам робити? — запитала Ілона, стискаючи руки. — Ми не можемо дозволити цьому статися знову!

— Спершу треба все оглянути, — сказав Річард. — Ти проведеш мене туди, де це сталося. Ми подивимося, чи залишилося щось на місці.

Ілона неохоче кивнула. — Гаразд, але… будь ласка, не йдіть близько до коріння. Воно небезпечне.

— Звісно, — м’яко сказав Річард. — Ми будемо обережними.

Їхні фігури зникли в нічній темряві, а холодний вітер прошелестів серед гілок Дерева, наче попередження.

Ілона йшла попереду, її пальці стискали ліхтар так сильно, що суглоби побіліли. Світло ледь пробивалося крізь густу мережу гілок і коріння, що звисало з Дерева. Пан Річард ішов поруч, уважно вдивляючись у темряву, його обличчя було зосередженим.

— Це тут, — прошепотіла Ілона, зупиняючись.

Перед ними простягалося плетиво коріння, що спліталося в химерні вузли, утворюючи справжній лабіринт. Воно виглядало зовсім звичайним, але щось у цьому місці змушувало шкіру на руках Ілони вкриватися мурашками.

Річард нахилився, уважно розглядаючи коріння. — Тут немає слідів крові… Ні слідів боротьби. Тільки це…

Його пальці торкнулися землі, де коріння було темнішим, наче воно поглинуло щось свіже. Він злегка притиснув долоню до поверхні й здригнувся.

— Це тепле, — сказав тихо. — Коріння не має бути теплим.

Ілона відступила на крок. — Я ж казала вам… Це місце живе. Воно бачило все.

— І це може бути правдою, — прошепотів Річард. — Дерево… воно набагато старше за всіх нас. Старіше за поселення. Воно могло… змінитися. Еволюціонувати.

Раптом з коріння почулося легке, але моторошне тріскотіння. Здавалося, воно дихало. Ілона схопила Річарда за руку.

— Ми маємо піти! — її голос здригнувся від страху.

— Спокійно, — сказав він, хоча й сам був насторожений. — Ми підемо, але спершу…

Раптом коріння під ногами почало легенько ворушитися. Річард швидко підвівся.

— Біжімо! — вигукнув він.

Ілона не чекала повторення. Вони стрімголов побігли вгору по схилу, намагаючись триматися подалі від рухомого коріння. Відчуття було таким, ніби воно простягало до них свої «пальці», намагаючись схопити. Світло ліхтаря розгойдувалося, кидаючи химерні тіні навколо.