РОЗДІЛ 23. Скільки живе людина?

Ранок наступного дня був свіжим і прохолодним.

Корнило вже був на ногах. Перевіряв мапу і оглядав навколишню місцевість, намагаючись визначити подальший маршрут. Поруч лежав Лавр, спокійно жуючи кілька соковитих гілок. Він звів голову і подумки звернувся до Кийлена: «Ранок гарний, але дорога ще довга. Можливо, варто вже збиратись йти?»

Кийлен потягнувся і відповів уголос:

— Лавр каже, що треба вирушати.

Горнан ще лежав, закутавшись у плащ, неохоче розплющивши одне око.

— Хіба не можна ще трохи поспати? Це ж наша перша ніч у лісі. Можливо, у нас буде традиція — спати довше вранці?

— Традиція — це чудово, — усміхнувся Корнило, — але якщо ми хочемо вчасно дістатися гір, нам краще рухатися далі. До того ж, ранок — найкращий час для подорожі.

— І для сніданку, — додав Кийлен, дивлячись на залишки вчорашнього запасу. — Корниле, у тебе ще є щось їстівне?

— Є кілька сухарів і трохи в’яленого м’яса, — відповів Корнило, витягаючи згорток. — Цього має вистачити, доки не знайдемо щось свіже.

Після короткого сніданку Кийлен із підозрою подивився на шматочок в’яленого м’яса, який тримав у руці. Горнан сидів поруч і обережно нюхав свій шматок, ніби це було щось небезпечне.

— Корниле, — заговорив нарешті Кийлен, — ти впевнений, що це… їстівне?

— Абсолютно, — відповів Корнило, підкинувши шматок м’яса в рот і жуючи з задоволенням. — Це найкраще, що можна взяти з собою в дорогу. Довго зберігається і додає сил.

Горнан переглянувся з Кийленом і знизав плечима.

— Ми з братом ніколи не їли м’яса, — зізнався він. — На Дереві не було такої потреби.

— І воно пахне… дивно, — додав Кийлен.

Корнило зупинився на мить, глянув на них і усміхнувся.

— Серйозно? Ви ж тепер мандруєте світом, а досі не скуштували м’яса?

— Наше мандрування було здебільшого від дерева до дерева, — пояснив Кийлен, жуючи сухар. — Фрукти, горіхи, хліб… цього завжди було достатньо.

— У лісі, — сказав Корнило, — іноді доводиться їсти те, що є. Іноді це ягоди, іноді коріння, а іноді — м’ясо. Хочете спробувати?

Лавр, почувши розмову, підняв голову, і його очі наповнилися серйозністю. Він зупинився, повернувши свій погляд до Кийлена, і подумки сказав: «Кийлен, це неправильно. Дикі тварини їдять диких тварин. Для тебе і мене тварини — наші друзі, а не їжа. Ми всі частина цього лісу, і кожне життя тут має свою цінність».

Кийлен кивнув і переклав слова Лавра:

— Лавр каже, що їсти тварин — це ніби зрадити ліс. Він вважає, що кожна істота тут має право жити.

Горнан задумався, дивлячись на Лавра.

— Знаєш, Лавре, у твоїх словах є мудрість. Ми й справді ніколи раніше не їли м’яса і добре жили без нього.

Корнило опустив шматок м’яса і тихо зітхнув:

— Ти правий, Лавре. Ми завжди маємо вибір. У дорозі бувають важкі часи, але повага до природи — це важлива річ. Можливо, я теж маю переглянути свої звички.

Лавр спокійно подивився на Корнила і подумки додав: «Ліс ніколи не залишає своїх у біді. Якщо ми будемо з ним чесними, він завжди нас підтримає».

— Він каже, що ліс завжди допомагає тим, хто живе з ним у злагоді, — переклав Кийлен. — Ми знайдемо все, що нам потрібно, якщо будемо уважні й обережні.

Корнило посміхнувся і сховав м’ясо назад у торбу.

— Гаразд, покладемося на ліс. І на мудрість нашого рогатого друга.

Горнан, немов, зрозумівши неочевидне для нього з Кийленом здивовано запитав у Корнила:

— Тоді, виходить, ти хотів зловити фазана щоб з’їсти?

Не менш здивовано Корнило звернувся до Горнана:

— Так, а нащо тоді його, колись, намагався зловити ти?

 Горнан на мить завмер.

— Щоб впіймати! Я був малим, я ловив все, що бачив. Ловив і відпускав. А Кийлен ловив все, що бачив і говорив з ними, а потім вони самі від нього тікали.

Усі засміялися, навіть Лавр злегка підкинув голову, ніби погоджуючись із жартом. Ліс, наповнений ранковим світлом, здавався трохи теплішим і привітнішим після цієї розмови.

Поки вони їли, Горнан нарешті повністю прокинувся і став уважніше вдивлятися в туман, що стелився між деревами.

— Ви коли-небудь думали, що ліс уранці ніби трохи… інший? — запитав він. — Тихий, але не зовсім. Наче хтось спостерігає.

Корнило кивнув, поглядаючи вдалечінь.

— Ліс завжди живий. Він не любить чужинців, але якщо ми будемо з повагою ставитися до нього, він нас пропустить.

— Мені це подобається, — відповів Кийлен, — головне, щоб фазани не вирішили нас знову провчити.

Лавр видав короткий хрипкий звук, ніби засміявся.

— Добре, що він не вміє жартувати, — сказав Кийлен, поплескавши його по шиї. — Інакше ми мали б конкуренцію в дотепності.