РОЗДІЛ 23. Скільки живе людина?

Ранок наступного дня був свіжим і прохолодним.

Корнило вже був на ногах. Перевіряв мапу і оглядав навколишню місцевість, намагаючись визначити подальший маршрут. Поруч лежав Лавр, спокійно жуючи кілька соковитих гілок. Він звів голову і подумки звернувся до Кийлена: «Ранок гарний, але дорога ще довга. Можливо, варто вже збиратися йти?»

Кийлен потягнувся і відповів уголос:

— Лавр каже, що треба вирушати.

Горнан ще лежав, закутавшись у плащ, неохоче розплющивши одне око.

— Хіба не можна ще трохи поспати? Це ж наша перша ніч у лісі. Можливо, у нас буде традиція — спати довше вранці?

— Традиція — це чудово, — усміхнувся Корнило, — але якщо ми хочемо вчасно дістатися гір, нам краще рухатися далі. До того ж ранок — найкращий час для подорожі.

— І для сніданку, — додав Кийлен, дивлячись на залишки вчорашнього запасу. — Корниле, у тебе ще є щось їстівне?

— Є кілька сухарів і трохи в’яленого м’яса, — відповів Корнило, витягаючи згорток. — Цього має вистачити, доки не знайдемо щось свіже.

Після короткого сніданку Кийлен із підозрою подивився на шматочок в’яленого м’яса, який тримав у руці. Горнан сидів поруч і обережно нюхав свій шматок, ніби це було щось небезпечне.

— Корниле, — заговорив нарешті Кийлен, — ти впевнений, що це… їстівне?

— Абсолютно, — відповів Корнило, підкинувши шматок м’яса в рот і жуючи з задоволенням. — Це найкраще, що можна взяти з собою в дорогу. Довго зберігається і додає сил.

Горнан переглянувся з Кийленом і знизав плечима.

— Ми з братом ніколи не їли м’яса, — зізнався він. — На Дереві не було такої потреби.

— І воно пахне… дивно, — додав Кийлен.

Корнило зупинився на мить, глянув на них і усміхнувся.

— Серйозно? Ви ж тепер мандруєте світом, а досі не скуштували м’яса?

— Наше мандрування було здебільшого від дерева до дерева, — пояснив Кийлен, жуючи сухар. — Фрукти, горіхи, хліб… цього завжди було достатньо.

— У лісі, — сказав Корнило, — іноді доводиться їсти те, що є. Іноді це ягоди, іноді коріння, а іноді — м’ясо. Хочете спробувати?

Лавр, почувши розмову, підняв голову, і його очі наповнилися серйозністю. Він зупинився, повернувши свій погляд до Кийлена, і подумки сказав:

— «Кийлене, це неправильно. Дикі тварини їдять диких тварин. Для тебе і мене тварини — наші друзі, а не їжа. Ми всі частина цього лісу, і кожне життя тут має свою цінність».

Кийлен кивнув і переклав слова Лавра:

— Лавр каже, що їсти тварин — це ніби зрадити ліс. Він вважає, що кожна істота тут має право жити.

Горнан задумався, дивлячись на Лавра.

— Знаєш, Лавре, у твоїх словах є мудрість. Ми й справді ніколи раніше не їли м’яса і добре жили без нього.

Корнило опустив шматок м’яса і тихо зітхнув:

— Ти правий, Лавре. Ми завжди маємо вибір. У дорозі бувають важкі часи, але повага до природи — це важлива річ. Можливо, я теж маю переглянути свої звички.

Лавр спокійно подивився на Корнила і подумки додав:

— «Ліс ніколи не залишає своїх у біді. Якщо ми будемо з ним чесними, він завжди нас підтримає».

— Він каже, що ліс завжди допомагає тим, хто живе з ним у злагоді, — переклав Кийлен. — Ми знайдемо все, що нам потрібно, якщо будемо уважні й обережні.

Корнило посміхнувся і сховав м’ясо назад у торбу.

— Гаразд, покладемося на ліс. І на мудрість нашого рогатого друга.

Горнан, немов, зрозумівши неочевидне для нього з Кийленом здивовано запитав у Корнила:

— Тоді, виходить, ти хотів зловити фазана, щоб з’їсти?

Не менш здивовано Корнило звернувся до Горнана:

— Так, а нащо тоді його, колись, намагався зловити ти?

Горнан на мить завмер.

— Щоб впіймати! Коли був малим. Я ловив все, що бачив. Ловив і відпускав. А Кийлен ловив все, що бачив і говорив з ними, а потім вони самі від нього тікали.

Усі засміялися, навіть Лавр злегка підкинув голову, ніби погоджуючись із жартом. Ліс, наповнений ранковим світлом, здавався трохи теплішим і привітнішим після цієї розмови.

Поки вони їли, Горнан нарешті повністю прокинувся і став уважніше вдивлятися в туман, що стелився між деревами.

— Ви коли-небудь думали, що ліс уранці ніби трохи… інший? — запитав він. — Тихий, але не зовсім. Наче хтось спостерігає.

Корнило кивнув, поглядаючи вдалечінь.

— Ліс завжди живий. Він не любить чужинців, але якщо ми будемо з повагою ставитися до нього, він нас пропустить.

— Мені це подобається, — відповів Кийлен, — головне, щоб фазани не вирішили нас знову провчити.

Лавр видав короткий хрипкий звук, ніби засміявся.

— Добре, що він не вміє жартувати, — сказав Кийлен, поплескавши його по шиї. — Інакше ми мали б конкуренцію в дотепності.

Корнило згорнув мапу і підвівся.

— Час іти. Гори чекають на нас, а цей ранок — лише початок нових пригод.

І вони вирушили далі, залишаючи позаду галявину, яка ще кілька хвилин тому була їхнім притулком. Сонце повільно піднімалося, освітлюючи шлях перед ними, а ліс усе ще дихав тишею і спокоєм, ніби проводжаючи їх у дорогу.

Їхній шлях лісом був довгим і непростим. Перші кілька днів минули у спокої: вузькі стежки вели їх крізь гущавину, а шелест листя і спів птахів ніби запрошували до подорожі. Та вже на четвертий день природа вирішила випробувати їхню витримку.

Спочатку небо лише злегка затягнулося сірими хмарами, але вже через кілька годин грім розірвав тишу лісу, і дощ упав на них холодними важкими краплями. Невдовзі кожен був до нитки мокрий.

— Це просто дощ, — спробував підбадьорити всіх Горнан, витираючи воду з обличчя. — Але він, здається, вирішив іти з нами до самих гір.

— Якби ж то він ішов поруч, а не на нас, — пробурмотів Кийлен, витрушуючи воду з плаща.

Лавр зітхнув подумки, звертаючись до Кийлена:

— «Хіба не краще було б перечекати в затишному місці? Мені здається, цей дощ не скоро скінчиться».