РОЗДІЛ 21. У цьому й трагедія

Тим часом Брячислав та Адріян прогулювалися недалеко від Дерева. Брячислав зупинився — його думки були важкими, а серце — неспокійним. Поруч зупинився його брат і уважно подивився на нього.

— Ти знову замислився, — сказав Адріян, схрестивши руки.

Брячислав кивнув, не відриваючи погляду від далечіні.

— Люди продовжують помирати, — промовив тихо. — Але жодна дитина так і не народилася за останній час. Я говорив з товаришами щодо подорожі до місця, яке може дати відповідь на це питання.

Адріян опустився поруч і задумливо провів рукою по гілці.

— Ми всі питаємо себе про це, але відповіді немає. Ми звикли думати, що це просто прокляття часу, але воно триває надто довго.

Брячислав нахмурився.

— Це не може бути звичайною випадковістю. Я бачив інші поселення під час своїх подорожей, Адріяне. Люди там живуть довго, і в них народжуються діти, але тут… усе не так. І я не розумію, чому.

Адріян уважно подивився на брата.

— Ти кажеш, що в інших місцях є рішення проблеми?

— Не скажу напевно, що це рішення проблеми, а хоча б інформація. Для цього потрібно бути готовими шукати відповіді там, де їх, можливо, ніхто раніше не шукав, — додав він. — Ми повинні зрозуміти, що сталося з цим місцем. Інакше ми всі просто зникнемо

— І ти підеш у нову подорож? — запитав Адріян.

— Ні, я залишуся, — сказав Брячислав. — Нарешті, я вдома з братом.Та й нога моя бачила кращі роки, але хтось з моїх товаришів піде — це без сумнівів.

Адріян, нахилившись вперед, уважно вдивлявся в обличчя брата.

— Брячиславе, — нарешті тихо почав. — У тебе були діти? А кохана?

Брячислав замовк, його очі стали віддаленими, як у людини, що раптом опинилася в іншому часі й місці. Він не відразу відповів. Його рука мимоволі торкнулася обруча на зап’ясті — старого, зношеного, проте колись оздобленого витонченими різьбленими візерунками.

— Так… була. Колись. Її звали Ліора, — нарешті промовив, і його голос здався Адріянові тьмяним, наче затертим часом. — Вона була найсвітлішою частиною мого життя.

Брячислав зробив глибокий вдих, а потім, наче вирішивши щось важливе, заговорив знову:

— Ми зустрілися випадково. Вона була з села біля південних рубежів, там, де земля тепла і щедра. Ліора мала волосся кольору пшениці й очі, що сяяли, як весняне небо. Спершу я подумав, що це просто ще одна мандрівна історія, але з часом… усе змінилося.

Він на мить зупинився, дивлячись у землю.

— Ми мріяли про майбутнє, знаєш? Про дім, де буде тепло навіть у найхолодніші дні. Ми хотіли дітей, великий сад і спокійне життя далеко від доріг.

Адріян уважно слухав, відчуваючи, як кожне слово наповнюється болем, що накопичувався роками.

— Вона завагітніла, — продовжив Брячислав. Голос його зламався, але він не зупинявся. — Усе мало бути ідеально, але щось пішло не так… Ліора захворіла. Ми намагалися знайти допомогу, але було вже пізно. Я бачив, як вона тане у мене на очах. А разом із нею згасали і наші мрії.

— І дитина? — прошепотів Адріян.

— Дитина не вижила, — Брячислав похитав головою. — Я залишився один. Спустошений.

Він замовк на довгу хвилину, його плечі здригнулися, але сльози не текли. Їх уже не залишилося.

— Після цього я більше ніколи не залишався на одному місці надовго, — сказав Брячислав. — Я вирушив у дорогу і йшов доти, доки біль не став частиною мене.

Адріян поклав руку на плече брата, відчуваючи, як важко йому даються ці слова.

— Брячиславе… я ніколи не знав, що ти пережив таке.

— Ніхто не знав, — відповів Брячислав, і його голос знову став твердим. — Я вирішив поховати цю історію разом із нею, але іноді… іноді, знаєш, я чую її голос у вітрі. І тоді здається, що вона все ще десь поруч.

— І ти досі її любиш, правда? — спитав Адріян.

— Завжди, — прошепотів Брячислав. — І навіть якщо світ зміниться, її пам’ять залишиться зі мною назавжди.

Запала тиша. І лише вітер шелестів серед листя Дерева, мов шепотів історії про втрату й любов, які ніколи не зникають, а живуть у наших серцях, немов привиди з минулого.

— Дякую, що розповів мені, — сказав Адріян. — Ліора була щаслива, що мала тебе поруч.

Брячислав кивнув і тихо додав:

— І я був щасливий, поки вона була зі мною.

Брячислав на мить задумався, його погляд знову звернувся до горизонту, а потім повільно промовив:

— А ти, Адріян… Чи кохав ти? Чи була в тебе така ж історія?

Адріян злегка посміхнувся, але в цій посмішці була якась гірка тінь. Він провів рукою по іншій руці, наче згадував щось давнє й дороге.

— Так, я кохав… її звали Марена, — почав він, і його голос звучав так, ніби ці слова були давно приховані десь глибоко в серці. — Вона була прекрасною жінкою… сильною і вільною, як вітер. Я кохав її більше за все на світі, але я не міг дати їй того, чого вона найбільше бажала.

Брячислав уважно слухав, і його очі звузилися від здивування:

— Чого ж саме?

Адріян опустив голову — його плечі здавалися раптом важчими.

— Дітей… — сказав тихо. — Я ніколи не міг мати дітей. Це прокляття тягнеться тут, на Дереві, вже поколіннями. Тепер всі люди не можуть мати дітей… Я знав, що Марена хотіла сім’ю. Вона завжди мріяла про дітей, і я не міг дати їй цього щастя.

Він зробив паузу — його голос затремтів.

— Та потім… вона зустріла іншого чоловіка. Вони одружилися, і в них народилося двоє дітей. Я ніколи не заздрив їм… Я навіть був радий за неї, — Адріян усміхнувся сумно. — Вона знайшла те, чого я не міг їй дати.

— А потім? — запитав Брячислав, здогадуючись, що ця історія ще не закінчена.

— Вона померла, — відповів Адріян, зітхнувши. — Це сталося років з п’ятнадцять тому. Її діти вже дорослі. Час від часу я бачу їх у місті. Вони схожі на неї… навіть усміхаються так само. Хоч ніколи не дізнаються, що я колись кохав їхню матір більше за все на світі.