РОЗДІЛ 20. Сімма

Сімма завжди була іншою. Там, де інші дівчата тішилися вишуканістю та ніжністю, вона воліла зносити пил і грати на нервах, бігати босоніж по коридорам та корінню, мов справжня воїнка, і вирізнялася своєю невгамовною енергією. Її коротке волосся, розвіване вітром, і розбишацький погляд говорили про незламність духу, що контрастувала з традиційною жіночністю. Вона була справжньою пацанкою, котра не боялася вступати в бій або кидати виклик стереотипам. Тому її завжди вважали «своєю» друзі її брата Рока.

На противагу їй, Флоріан, купець з далеких земель, виявився людиною з певною жіночністю. Його риси були витонченими, погляд лагідним, а м’які жести та делікатність у мовленні завжди створювали враження, ніби він належав до світу витонченості та поезії. Його ніжна усмішка і зворушлива манера говорити про красу навколишнього світу робили його особливо привабливим для тих, хто шукав душевної ніжності, та якісних товарів, які Флоріан уміло реалізовував за гарні гроші.

Одного ранку, коли повітря було наповнене ароматом свіжої рослинності в околицях Дерева, Сімма та Флоріан опинилися разом серед городніх рядів. Робота на полях була для Сімми не лише обов’язком, а й способом відчути свободу та незалежність. Флоріан же, спостерігаючи за ніжними квітами і зеленими насадженнями, знаходив у цьому поезію життя.

— Флоріане, — промовила Сімма, нахиляючись до нього, не приховуючи своєї прямолінійності, — ти завжди дивуєш своєю здатністю бачити красу навіть у найдрібніших деталях. Іноді мені здається, що твоя м’якість — це твоє прокляття. Чи не так?

Флоріан злегка посміхнувся, ніби засміявшись власним недолікам, і відповів лагідно:

— Сіммо, можливо, моя спостережливість і є тим, що робить мене сильним. Адже, коли я бачу світ очима, наповненими цікавістю, я розумію, що кожна квітка, кожна травинка має свою душу. А ти, дівчина, твоя сила — в твоїй непохитності. Ти не боїшся брати виклик і боротися за те, у що віриш.

Сімма нахилила голову, її погляд був рішучим і трохи іронічним:

— Я завжди вважала, що світ повинен мати свою грубу правду, а не солодкі слова. Ти, Флоріане, вмієш говорити так, ніби кожне слово — це пісня, але іноді мені здається, що пісня не завжди може висловити правду.

Флоріан задумливо відповів:

— Можливо, правда завжди прихована між рядками, Сіммо. Можливо, саме ця розмова про правду виникла не просто так, а через твій чутливий слух. Звісно! Саме він допоміг тобі почути цікаву історію, нажаль, жорстоку прозу, але доволі цікаву, яка стала тобі казкою на ніч, що не давала спати.

Її обличчя немов завмерло, але рішучість залишалася незмінною. Вона, як завжди, була прямою та відвертою:

— Я ніколи не підслуховувала. Ти завжди дивуєш мене. Ти можеш бачити те, що інші не помічають. Мені подобається, коли ти говориш про щось неправильне, немов, це не підступність, а невинна дитяча гра.

Флоріан нахилився ближче, і його голос, сповнений теплою лагідністю, промовив:

— Сіммо, я вірю, що ти не здатна на підступність, все неправильне, що ти робиш це дійсно схоже на дитячу невинність, а, отже, це всього лише випадковість.

Сімма задумливо подивилася на нього, зніяковіла… її серце змінило ритм. Вона задумалась над тим, що досвід життя Флоріана її приваблює:

— Ти знаєш, мені завжди здавалося, що я не належу до цього світу, що моя сила — це не те, що зазвичай визнають. А коли я бачу тебе, я розумію, що кожна людина унікальна.

Флоріан тихо посміхнувся і поклав руку на її плече так, як жоден з її друзів не робив. Це нагадало їй батька, який клав їй руку на плече коли хотів підтримати, а не як її друзі — хлопали посильніше:

— Я обіцяю, що незалежно від того, що ти захочеш запитати, я відповім, але лише якщо ти питатимеш прямо і щиро.

Так вони і почали говорити про птахів та їх дитинство. Її посмішка стала теплою. Вона говорила речі які тримала лише в думках. Вони сиділи поруч, мов два протилежні полюси, які, незважаючи на всі різниці, знаходять гармонію в єдності.

Пізніше Флоріан та Сімма знайшли гарне місце на Дереві і вже сиділи на одній із товстих гілок, звідки відкривався прекрасний вид на людей внизу. Сонце вже схилялося до горизонту, фарбуючи небо в теплі відтінки помаранчевого та рожевого. Теплий вітерець ворушив волосся Сімми, а вона, ніби й не помічаючи цього, гралася дерев’яною паличкою, яку тримала в руках.

— Як ти можеш тут жити? — несподівано запитав Флоріан, нахилившись ближче. — Це місце… воно гарне, так, але водночас здається мені тісним, наче клітка.

Сімма ледь усміхнулася, не відводячи погляду від горизонту.

— Бо ти мандрівник, — відповіла вона спокійно. — А я тут виросла. Дерево — це не звичайний дім, це наша фортеця, наш світ. З дитинства я знаю всі його закутки, усі вузькі проходи, усі потаємні ходи між кімнатами. Я можу пройти з одного кінця в інший, навіть якщо мені зав’яжуть очі.

Флоріан м’яко кивнув, ніби все розумів, але все ж щось його непокоїло.

— А таємниці? — його голос став тихішим, він нахилився ще ближче. — Ти ж знаєш, що тут приховано більше, ніж просто затишне життя.

Сімма не одразу відповіла. Вона обережно покрутила паличку в руках, ніби зважуючи, що можна сказати.