РОЗДІЛ 18. Хто винен?

Наступного ранку після важкого прощання з Лорою Кийлен та Горнан вирішили з’ясувати причини її загадкової смерті та дивної поведінки останнім часом. Вони прямували до кімнати Річарда, сподіваючись отримати відповіді на свої численні запитання.

Нарешті вони опинилися перед дверима, з-за яких лунали тихі звуки руху. Кийлен постукав, і за мить двері відчинилися. Річард стояв перед ними, його обличчя відображало втому та смуток.

Річард розумів, що життя швидкоплинне, і кожен момент є безцінним. Втрата Лори нагадала йому про важливість не лише проживати життя, а й залишати після себе щось значуще. Він почав аналізувати свої минулі вчинки, шукаючи можливості виправити помилки та примиритися з тими, кого, можливо, образив або не зрозумів.

Крім того, Річард відчував обов’язок передати свої знання та вміння наступному поколінню, маючи надію на відродження людства. Він розумів, що його досвід може бути корисним для інших, і прагнув знайти учня, який продовжить його справу. Тому почав шукати серед молоді того, хто був би готовий навчатися та перейняти його навички, щоб забезпечити безперервність знань і підтримати місцевий народ після його відходу.

— Доброго ранку, пане Річарде, — почав Кийлен, намагаючись зібратися з думками. — Ми прийшли поговорити про тітоньку Лору.

Річард кивнув і жестом запросив їх увійти. Вони розмістилися в невеликій кімнаті, де панувала напівтемрява.

— Я розумію, що ви хочете знати, — сказав пан Річард, сідаючи навпроти них. — Я й сам шукаю відповіді.

Горнан, не стримуючи емоцій, запитав:

— Ви були близькі з нею останнім часом. Чи помічали ви щось незвичайне в її поведінці?

Пан Річард зітхнув, його погляд був спрямований у підлогу.

— Лора переживала важкі часи. Вона часто говорила про свої помилки, картала себе. Я намагався підтримати її, але, здається, цього було недостатньо.

Кийлен нахилився вперед, його голос був сповнений тривоги:

— Чи могла її смерть бути невипадковою? Можливо, ви думаєте, що хтось із новоприбулих мешканців причетний до цього?

Річард підняв погляд, його очі блищали від невисловлених емоцій:

— Я не знаю, але останнім часом вона згадувала про Брячислава і говорила з Андріяном щодо його, скажімо так, жахливої ситуації. Я не надавав цьому значення, думав, що це частина її переживань.

Горнан і Кийлен обмінялися занепокоєними поглядами.

— Ви про що? Що це за ситуація? — запитав Кийлен.

Річард похитав головою:

— Я не знаю деталей. Вона не хотіла говорити про це відкрито.

Горнан, відчуваючи наростаючу тривогу, запитав:

— А як щодо нових мешканців — Брячислава, Флоріана, Корнила, Яорана? Чи могли вони бути якось пов’язані з її станом? Чи не було в неї розмов із ними?

Річард задумався, його брови майже зійшлися на переніссі:

— Важко сказати. Вони нещодавно приєдналися до нашої спільноти. Лора спілкувалася з ними, але я не помічав нічого підозрілого. Вона намагалася уникати їх. Саме вони мене непокоять. Без них було спокійніше, але, намагаючись зберігати ясність розуму, я не можу уявити, що вони могли б їй нашкодити. Наскільки я розумію, вони хочуть спокійного життя і прагнуть стати «своїми». Але, з іншого боку, вони можуть мати й інші мотиви, про які ми не знаємо, тому за ними треба стежити. Корнило, хоч і найвойовничіший серед них, найбільше прагне спокою. І я був би спокійнішим, якби вони менше розповідали про світ довкола. Я хочу, щоб у нас панував спокій — людям не треба знати про те, що за межами їхнього дому.

Кийлен зітхнув, відчуваючи безвихідь:

— Ми повинні дізнатися правду. Це не тільки про повагу до пані Лори, а й до всіх навколо. І ці чутки про її «неприродну» смерть… Та що там казати — я й сам про це думаю.

Річард кивнув, його обличчя відображало рішучість:

— Я згоден. Ми разом з’ясуємо, що сталося.

Річард, сидячи навпроти Кийлена та Горнана, зібрався з думками, перш ніж заговорити:

— Знаєте, після смерті Лори я багато розмірковував про наше життя і його крихкість. Ми часто забуваємо, наскільки швидкоплинним є час і як важливо знаходити спокій у собі та навколо нас.

Кийлен і Горнан уважно слухали, осягаючи глибину його слів.

— Останнім часом я відчуваю, що мої сили покидають мене, — продовжив Річард. — Можливо, це ознаки наближення кінця. Але понад усе я прагну, щоб усі ми знайшли внутрішній спокій і гармонію.

Горнан нахилився вперед, його обличчя відображало тривогу:

— Ви говорите про смерть?

Річард кивнув, його погляд був спокійним:

— Так, я вважаю, що мій час може бути обмеженим. Це не лякає мене. Я лише хочу, щоб після мого відходу ви продовжували жити в мирі та злагоді.

Кийлен, намагаючись стримати емоції, запитав:

— Чи не занадто багато смертей нам доводиться переживати?

Річард задумався, його обличчя відображало внутрішню боротьбу: