РОЗДІЛ 12. Ми жорстокі…

— Горнане! Кийлене! Негайно сюди!

Лора рідко дозволяла своїм емоціям брати гору над нею перед людьми, та цього разу вона себе не стримала навіть при гостях.

Горнан і Кийлен перепросили Флоріана та решту і пішли до Дерева, де їх чекала розмова з Лорою.

— Чи не занадто багато подій за останні дні? Спокій, що дарує це місце, вас двох перестав влаштовувати?

— З кожним днем все спокійніше та спокійніше… людей все менше і менше, а ельфів вже давно нема! Пробач, Кийлене, — мовив Річард, що прийшов на крик.

— А тебе хто запитував? — кричала Лора.

— Так, дійсно, мене ніхто ніколи нічого не запитував, окрім дітей, яких, я нагадую, вже не з’являється, — спокійно відповів Річард.

— Тоді попіклуйся про своїх дітей, поки я спілкуюся зі своїми… своїми, — вже тихіше говорила Лора.

— Цим саме зараз і займаюся, прийшов провідати племінників… — не встиг договорити Річард.

— Замовкни! — крикнула Лора, дивлячись на Річарда, мов на зрадника.

— Може, досить? — упевнено сказав Річард, повільно підходячи до Лори й продовжуючи говорити. — Вони вже дорослі. Ми помремо, а вони залишаться тут. Окрім нас, у них більше нікого немає. Більше нікого немає… як і королівства та його таємниць. Ми більше не раби й не робочі — ми звичайні люди. Ми давно вільні, але чомусь самотні в цьому світі. Хоча, як виявилося, це не так, надія на наше відродження існує. Тож давай нарешті станемо звичайною родиною і любитимемо наших дітей, бо саме любов завжди відрізняла нас від ельфів.

Лора тихо заплакала, а Річард обережно обійняв її. Хлопці зрозуміли, що мають залишити їх ненадовго.

— Усе, що я робила, було заради всіх нас, не лише заради ельфів, а й заради людей. Але чому я ненавиджу себе за це? Чому мені так паскудно? А ти знаєш, чому? Бо діти перестали народжуватися через нас, через те, що ми робимо. Вищі сили дали нам це прокляття, бо ми не любили власних дітей. І що з того, що вони були потворними? Хіба вони не варті любові? Навіть якщо народилися виродками, чому ми їх позбувалися? Хіба ми не могли дати їм гідні дні життя і гідну смерть? А що з ними тепер? Вони живі чи мертві? — Лора ридала дедалі сильніше в обіймах Річарда.

Річард мовчав. Він слухав. А Лора не могла заспокоїтися.

— Ми жорстокі… Ми жорстокі, Річарде. Ти знаєш, що найгірше для матері — це не смерть дитини, а її зникнення. Коли ти живеш і не знаєш, що відчуває твоя дитина. Чи вона мертва, чи, ще гірше, жива й терпить нестерпний біль і знущання? Нічого доброго на тих дітей не чекає, а я… я втішаю себе думкою, що вони мертві.

Річард тихо заплакав, але так і не сказав ані слова. Він не міг…

***

Біля дивовижних полів, під безхмарним небом, Брячислав сидів біля невеликого куща. Його обличчя було змарнілим, але погляд залишався пильним і напруженим. Поруч сидів Адріян — із темним волоссям, що місцями посивіло, і такими ж гострими рисами обличчя, як у Брячислава. Хоч вони й були братами, та давно втратили нитку, що пов’язувала їх у дитинстві.

Мовчанка між ними була гнітючою, але насиченою: здавалося, в повітрі зависло стільки нерозказаних історій, що вони ось-ось мали прорватися назовні.

— Я думав, що ти мертвий, — нарешті промовив Адріян, опустивши погляд на землю. Його голос звучав хрипко, але твердо. — Мати… вона казала, що тебе забрало коріння.

Брячислав нахилився вперед, і сонце осяяло його втомлене обличчя. Він дивився просто на брата, та в його очах була не злість, а глибокий біль, у якому переплелися сором і туга.

— Майже, — коротко відповів він. — Але воно мене не вбило. Принаймні не одразу.

— Що сталося? — голос Адріяна напружився. — Де ти був усі ці роки?

Брячислав на мить замовк, ніби зважуючи, чи варто говорити. Потім зітхнув і подивився братові просто в очі.

— Ти пам’ятаєш той день, коли я зник?

— Як я можу його забути? — здавлено відповів Адріян. Його рука мимоволі стиснула палицю, що лежала поруч. — Я прокинувся в кімнаті сам, відчуваючи, що щось не так, але не розумів, що саме. Потім подивився на твоє ліжко — тебе там не було. Я прислухався, але довкола стояла порожнеча. Чекав, думав, що ти повернешся, та час минав, а тебе все не було.

Я пішов шукати тебе, тихо обійшов увесь поверх, а тоді злякався й побіг до ліфта, щоб спуститися вниз. Думав, що знайду тебе там. Біля ліфта я побачив пані Лору й сховався, аби вона мене не помітила. Вона була з матір’ю.

Мати плакала, і я підійшов до неї. Вона не кричала й не лаялася. Лише сказала, що тебе забрало коріння…

— Я тієї ночі не пам’ятаю, — тихо мовив Брячислав. — Лишилися тільки кошмари, але я не знаю, де там правда, а де сон. Можливо, я тікав… ніби ноги були цілі. А може, це лише марення. Усі ці роки я був торговцем, але не таким, як ті, що стоять на одному місці й продають рибу чи зерно. Я мандрував, мав товаришів і жагу до пригод, як і вони.

Адріян затамував подих. Слова брата вдарили його, мов батіг.

— Я був дитиною, — продовжив Брячислав, і голос його затремтів. — Я потрапив до інших людей, навіть не знаю як. Мабуть, мене знайшли в лісі й забрали туди, де жили такі ж, як я. Діти, жінки, старі. Вони мешкали в поселеннях, мали роботу, господарства. Мене продали… продавали тим, хто хотів…

Його голос зірвався, і він опустив голову, стримуючи емоції.

Адріян мовчав. Його рука тремтіла, і він теж опустив погляд, глибоко вдихаючи, щоб стримати себе.

— Як ти вибрався? — нарешті запитав він.

Брячислав гірко всміхнувся. Радості в його очах не було.

— Я виріс. Тримати мене в клітці вічно вони вже не могли. Спочатку я працював на них як раб, але одного дня з’явився шанс утекти. Разом із кількома іншими ми потоваришували, важко працювали, а потім напали на охоронців і втекли в ліс. Я довго блукав… доки не натрапив на поселення, де згодом осів і торгував.

— Ти мав знайти нас, — різко сказав Адріян. Його голос зламався від гніву й болю. — Ти мав знайти мене.