РОЗДІЛ 11. Буремні часи

Сонце вже котилося до заходу, коли вони вперше побачили сліди. Глибокі відбитки лап, від яких розходилися борозни подряпаного ґрунту, вели вглиб лісу. Четверо людей стояли мовчки, вдивляючись у ці мітки, які говорили самі за себе. Вовки. Зграя. Велика.

— Їх багато, — сказала Сойка, нахиляючись до землі. Її тонкі пальці торкнулися ще сирого сліду. — Судячи з глибини, вони голодні. І відчайдушні.

Вона випросталася, її постава була напруженою, але рішучою. Її обличчя, вкрите тонкими зморшками турбот, не втрачало спокійної впевненості. У руках вона тримала короткий мисливський ніж, який звикла носити з собою завжди.

— Як по слідам можна визначити голодні вовки чи ні? — запитав Флоріан.

— Вовки завжди голодні. Ще й волохаті, це я не дивлячись на сліди можу сказати. Звісно, ще й зубасті та швидкі. Тож, якщо ми не перехопимо їх, — тихо мовив Корнило, стоячи поруч, — вони вийдуть до села. І тоді постраждають усі.

Брячислав, спираючись на довгу дерев’яну палицю, яку тримав як опору, важко вдихнув. Його нога боліла більше ніж зазвичай — каліцтво, отримане багато років тому, очевидно, позбавило його можливості бігати чи вступати в прямий бій. Проте його очі залишалися гострими, а розум — ясним.

— Я не можу бігати за ними, — мовив тихим, але твердим голосом. — Але я можу допомогти вам думати. Стратегія важливіша за силу, коли маєш справу зі зграєю.

Флоріан, із довгим списом у руках, хитнув головою. Його обличчя було затіненим, а погляд тривожним.

— Якщо вони нападуть, ми можемо не вистояти. Їх багато, а нас лише четверо.

Сойка різко подивилася на нього, її очі блищали, мов леза.

— Страх нам не допоможе. Вони відчувають слабкість. Ми повинні діяти швидко й рішуче.

— Вона має рацію, — вставив Корнило. — Ми розділимося. Флоріан і я візьмемо факели й обійдемо зграю з боку, змусимо їх відступити від села. Брячислав залишиться в центрі галявини — його погляд гостріший, ніж наші руки. А ти, Сойко, будеш разом з ним.

— Гаразд, — відповіла вона коротко, стиснувши ножа. — Якщо ми діятимемо разом, вони не зможуть нас розірвати.

***

Темрява згущалася, як хмари перед бурею. Листя не шелестіло, земля під ногами здавалася дивно м’якою, а повітря було густим і задушливим. Сойка стояла на краю галявини, її долоня стискала руків’я ножа так міцно, що пальці побіліли. Глибоке гарчання порушило тишу, і серце її пропустило удар.

— Вони тут, — прошепотіла вона, не озираючись.

Корнило, який стояв трохи позаду з палаючим факелом, зробив крок уперед. Світло від полум’я освітило галявину, але воно було не таким сильним, щоб розсіяти морок між деревами.

— Не рухайтеся, — прогарчав Брячислав, спираючись на палицю. Його голос був рівним, але в ньому чулися відголоски напруги. — Вони чекають, щоб ми зробили помилку.

Очі вовків світилися між деревами, як маленькі вогники. Десятки очей. Сойка нарахувала їх не менше двадцяти. Вони ковзали тінями, майже не рухаючи листя. Усе їхнє тіло було ніби натягнута тятива, готова випустити смертельну стрілу.

— Це не звичайні вовки, — прошепотів Флоріан. Його голос затремтів, але він не відступав. Його спис був піднятий, готовий до удару. — Вони не бояться вогню.

Перша атака була такою стрімкою, що здавалася блискавкою. Великий вовк, мов тінь, кинувся на Сойку з боку. Вона встигла ухилитися, але звір усе ж зачепив її рукав кігтями. Кров швидко проступила на тканині, але вона не зойкнула. Різким рухом вона встромила ніж у бік хижака. Вовк загарчав, і гарчання перейшло в моторошний крик, що знову зник у темряві.

— Ліворуч! — крикнув Брячислав, побачивши, як ще два вовки кинулися на Флоріана. Той відреагував миттєво: його спис пройшов крізь шию одного з них, але другий збив його з ніг. Падіння було болючим через його неочікуваність та різкість.

Сойка кинулася на допомогу, її ніж різав повітря, перш ніж влучив у бік хижака. Вовк завив і відступив, тягнучи лапу по землі.

— Тримайте лінію! — крикнув Корнило, розмахуючи факелом. Полум’я тріщало, розбризкуючи іскри. Він обертався, намагаючись не залишати сліпих зон, але вовки оточували їх, нахабно підступаючи ближче й ближче.

Гарчання ставало гучнішим, майже нестерпним. Один із вовків кинувся на Брячислава, але той, упершись на палицю, встиг розмахнутися нею й ударити звіра по морді. Вовк завив і відступив, але Брячислав похитнувся.

— Я не можу довго протриматися, — сказав голосно, стискаючи палицю. — Ви повинні тримати їх подалі!

Сойка обернулася, її погляд був холодним, майже звірячим.

— Вони хочуть розділити нас. Ми повинні триматися разом, інакше нас порвуть.

Ще один вовк кинувся на неї, цього разу збивши її з ніг. Його зуби клацнули в небезпечній близькості від її горла, але вона вдарила його ножем у груди. Тепла кров заляпала її руки, але вовк не відступав, лише гарчав і виривався. Тоді вона всадила ніж ще раз, і ще, поки його тіло не затихло.

Флоріан відбивався, розмахуючи списом, але його сили вже були на межі. Один із вовків зачепив його ногу, залишивши глибокий слід кігтів, але він не впав. А лише зціпив зуби й продовжував боротися.