РОЗДІЛ 15. Розкажіть нам правду

У маленькій затишній кімнаті неподалік від покоїв Лори, на верхньому поверсі Дерева, панувала напівтемрява. Горнан і Кийлен сиділи на широкій лаві, з якої було видно всю кімнату. Перед ними, на низькому стільці, вмостився немолодий Річард. Його постава була трохи згорбленою, ніби щоденна праця з дітьми давно його виснажила. На столі між ними лежав згорток пергаментів, перев’язаних чорним шнурком.

— Зачиніть двері, — глухо сказав чоловік, навіть не глянувши на них. Його погляд був спрямований на згорток, немов він збирався випустити на волю давні таємниці.

Кийлен повільно підвівся й обережно зачинив двері, які м’яко скрипнули. Коли він повернувся на лаву, старий уже розв’язав шнурок і розгорнув один із пергаментів.

— Ви хочете знати про свій рід, — почав тихо, не піднімаючи очей. — Але чи готові почути те, що може змінити ваше життя?

Хлопці здивувалися різкості цієї розмови, на яку раніше не наважувалися. Вони на мить завмерли й переглянулися.

— Ми готові, — твердо сказав Горнан, хоча в його голосі відчувалося вагання.

Річард підвів погляд і вперше подивився на них прямо. Його темні, пронизливі очі уважно вивчали їхні обличчя.

— Ваш рід, — почав після паузи, — тягнеться крізь віки, мов коріння цього Дерева. Його історія — це історія крові, втрат і вигнання.

Кийлен мовчки ковтнув, стиснувши руки на колінах. Горнан нахилився вперед, немов слова тягнули його до себе.

— Ваші предки, — продовжив Річард, — були воїнами й людоненависниками, але не з власної волі. Ельфи не здатні любити ні людей, ні навіть собі подібних — така їхня природа. Люди з давніх часів служили їм і зазнавали жорстокості. Ельфів ставало менше, адже вони не прагнули народжувати, хоча мусили задля збереження влади. Так з’явилися напівкровки. Протягом століть вони жили довше й посідали високі місця в ієрархії цього Королівства. Саме тому я, Альберт і Лора опинилися при владі після смерті Кієланії Габської.

— Чому нам про це не розповідали? — перебив Горнан. — Ми виросли, нічого про це не знаючи.

— Бо ця історія не привід для гордості, — суворо відповів Річард. — Вона лягає важким тягарем на кожного з вашого роду.

— Чому ти вирішив сказати це тепер? — тихо запитав Кийлен.

— Бо час нещадний, — із сумом мовив Річард. — Якщо ви не знатимете, ким є, то не зможете захистити тих, кого любите. Краще дізнатися це зараз, ніж потім зрозуміти, що боролися за брехню.

Річард згорнув пергамент і подивився на них уважно.
— Пам’ятайте: у вас тече і ельфійська, і людська кров. Ви — надія цього Королівства. Ви здатні розірвати це коло болю.

У кімнаті запанувала тиша. Горнан і Кийлен мовчали, намагаючись осмислити почуте.

— Дякуємо, — нарешті сказав Кийлен, підводячись. Горнан лише кивнув.

Вони вийшли, усвідомлюючи, що на їхніх плечах лежить ноша важча за будь-яку зброю.

***

Кийлен стояв на крайньому повороті коридору, приготувавши слух і очі до кожного звуку. Його спина була рівною, а очі, хоч і не бачили ніде конкретної загрози, перебували в постійній готовності до будь-якої несподіванки. Він не міг дозволити, щоб їхній прихід до цієї таємної кімнати виявили. Навколо було тихо, ніби весь світ замер, чекаючи на те, що відбудеться далі.

Він злегка нахилив голову, намагаючись зловити будь-які звуки, які могли б порушити тишу. Все навколо було знайомим і незнайомим одночасно. Дерево та ельфи, що жили тут, мали свої таємниці. І Кийлен розумів, що вони відчувають себе чужими серед цього тихого, але живого світу.

Горнан зайшов у кімнату на Дереві, яка здавалася йому більшою, ніж вона була насправді. Висока стеля з переплетених гілок утворювала арочний склепінь, крізь який тонкими променями пробивалося денне світло. У повітрі витав запах смоли й старої деревини, а підлога була встелена товстими килимами, які приглушували кожен його крок.

На протилежному боці кімнати, між двома масивними гілками, був вхід до сховища — низькі двері, вкриті різьбленням, яке показувало сцени з історії Королівства. Горнан зупинився на мить, провівши пальцями по одній із фігур. Йому здалося, що в цій кімнаті зберігалося щось набагато важливіше, ніж старі речі.

Двері відчинилися майже безшумно. За ними відкрився вузький простір, обмежений стінами з живої деревини, де все було заставлене старими полицями й коробами. Тут пахло вогкістю й пилом, але повітря було на диво легким. Горнан запалив свічку, що стояла на найближчій полиці, й освітив кімнату м’яким світлом.

Рука Кийлена стискала товсту гілку, що підтримувала одну зі стін коридору. Він час від часу піднімав погляд на вузьке вікно, крізь яке ледь просочувалося світло, немов нічого не хотіло проникати в цей притулок. Він чув, як тихо шарудить тканина за дверима сховища, де Горнан зараз шукав зброю. Кийлен розумів, що час йде, і кожна хвилина могла бути вирішальною.

Погляд Горнана привернула масивна скриня, що стояла під стіною. Її дерев’яна поверхня була темною й потрісканою, але залізні кути блищали, ніби їх недавно натирали. На скрині виднілися символи, вирізьблені чіткими лініями. Вони здавалися знайомими, але він не міг згадати, де їх бачив раніше.

— Тільки б знайти щось корисне, — прошепотів, присідаючи перед скринею.