РОЗДІЛ 13. Лора

Велика дурість — виправдовувати свої вчинки щодо новонароджених недостатком харчів і поганою вдачею невинних немовлят. Лора ніколи не знала і не запитувала, куди забирають всіх хворих дітей. Вона лиш знала, що так потрібно і співчувала матерям, які «втратили» дитину. Немовлят замотували в тканину, як кокон, залишаючи лише ніс та очі відкритими. Та віддавали великим птахам темної ночі на Галявині, щоб ті їх забрали невідомо куди, а матерям казали, що віддали їх корінню. А тепер дітей немає…

Лора не знаходила собі місця цілий день: вона не знала, що їй робити — покинути цей світ чи знайти дітей, де б вони не були. Обидві думки, на диво, мали один фінал — смерть, але Брячислав повернувся через десятки років, та попри все… вона його пам’ятала.

Це саме Лора тієї ночі прийшла до кімнати Адріяна і Брячислава. Її кроки були обережними, майже безшумними, коли вона ввійшла до кімнати, де спав Брячислав. Його обличчя було спокійним, але водночас змученим — як і мало бути у дитини, що випила напередодні снодійний напій. Його розслаблене маленьке тіло, безсило лежало під ковдрою.

Лора затримала подих. Вона не хотіла цього робити, але вибору не було. Вона знала: він не проживе довгого життя тут, у світі, який існував лише для здорових і роботящих людей, що служать королеві. Його тіло зруйноване, а душа… Душа залишалася міцною, і це було найстрашніше.

Вона тихо підняла його. Хлопчик був легшим, ніж здавалося. Його виснажене тіло майже не пручалося, а він залишався у владі сну. Кожен її рух був обережним, але руки тремтіли від напруги. Вона несла його крізь ліс, поки повітря здавалося застиглим, немов природа сама затамувала подих, очікуючи.

Галявина була мертвою. Навіть птахи мовчали, а світло місяця огортало місцину таким густим серпанком, що Лора відчула, як її кров стигне в жилах. Вона поклала Брячислава на коріння.

Вона дістала ніж. Його лезо виблискувало під місячним сяйвом, і Лора відчула, як серце її стискається від страху. Рішучість тримала її руку міцною, але всередині кожна думка благала про зупинку. Вона притиснула лезо до своєї руки й зробила надріз. Кров повільно потекла по її пальцях, гаряча й густа.

Краплі впали на одяг Брячислава, темно-червоні плями розцвіли на його грудях, ніби квіти серед ночі. Лора затримала погляд на ньому, ніби чекала чогось. Вона чула, як корінці Дерева видають слабкий тріск, відгукуючись на запах крові. Її серце закалатало.

Вона піднялася, тремтячи, і ступила назад. Її завдання було виконано. Дерево забере його. Так мало бути. Вона швидко побігла подалі від Галявини, не даючи своїй крові кропити землю.

Дерево мало відчути запах крові та забрати «полеглого». Та Брячислав відкрив очі…

Тієї ночі Лора повернулась на Галявину, а там була тиша та пустота…

***

Кийлен та Горнан зустрілися з Лавром одразу, як пішли шукати когось із їхніх нових знайомих. Лавр помітив, що хлопців щось бентежить, і запропонував їм прогулятися далі в ліс верхи на ньому. Востаннє вони так проводили час, коли були ще дітьми й почувалися по-справжньому щасливими під час тих прогулянок, тож ця пропозиція припала їм до душі.

Ліс дихав прохолодою: шелестіло листя, а вдалині раз у раз чулося тріскання гілок. Горнан сидів попереду, а Лавр ступав повільно, обережно переступаючи через коріння Дерева.

— Ліс став такий тихий, — раптом мовив Горнан, прислухаючись. — Ми тут самі. Нас ніхто не чує.

Кийлен оглянувся через плече. Справді, довкола нікого не було. Вони зупинилися й злізли з Лавра.

— Щодо того, що нам розповіли чоловіки, — заговорив він. — Чи ми готові до бійок із людьми або вовками? Кого ще можна зустріти за межами нашого дому, окрім низькоросликів? А якщо й нас хтось ув’язнить? Битиме, різатиме чи, може, шмагатиме тими штуками, про які колись розповідав Річард? — уголос розмірковував Кийлен.

— Ми багато чого не знаємо. Може, ті коротуни зробили щось справді погане, — зауважив Горнан, пригладжуючи шерсть Лавра. — Може, ми все розуміємо хибно? Наші нові знайомі жодного разу на нас не крикнули, нічого поганого або грубого не зробили, нагодували нас у лісі. Вони добрі люди. Але ти помітив, як усі завмирають, коли їх згадують? Ніби вони вже й не люди, а якась загроза.

Кийлен глибоко вдихнув, вдивляючись у ліс навколо, наче перевіряв, чи нікого поруч досі нема.

— Можливо, вони і є загрозою, — повільно відповів він. — Або принаймні те, що стоїть за ними. Якщо вони шукали Дерево, то чому всі четверо? Невже кожен шукав, можливо, існуючого брата одного з них десь у світі? Хто знає, чи це не приведе й поганих людей просто до нашого дому. А ті карлики, що ховалися в лісі… може, їх шукають ті самі кати? Може, ці нелюди і до нас завітають рано чи пізно? Або ж ті самі карлики прийдуть до нас у пошуках прихистку.

Горнан мовчки гладив Лавра, обдумуючи відповідь.

— А якщо вони тікають, бо були потворами в чиїхось очах? — його голос звучав напружено, але без ворожості. — Ти про це думав? Хтось казав, що їх катували. Що вони втекли звідти, де люди творили щось жахливе. Хіба це не варте хоча б краплі співчуття?

Кийлен швидко зрозумів, що розмова не приведе до чогось конкретного, і задумався, як діяти далі.

— Співчуття? — перепитав він, не обертаючись. — А якщо їхня поява — це не просто втеча, а знак того, що наше спокійне життя скоро скінчиться?