РОЗДІЛ 8. Брячислав

На тому всі нарешті лягли спати, окрім Лавра, що був за охоронця. Та нічна пташка довго не давала заснути Брячиславу. Той давно не чув цього голосу. Це був звук, що нагадав йому про дитинство в лісі, на Дереві. Спогади почали бентежити його — дитячі спогади останнього дня в цьому лісі. Він був занадто малим, щоб щось зрозуміти чи чітко запам’ятати, але знав, що саме цих птахів чув щоночі в дитинстві.

Та цим лісом його без передиху вели якнайдалі від дому ще малим. Пам’ятав той біль у нозі, коли не міг йти своїми маленькими кривими ніжками. Спотикався та постійно падав, але одразу підіймався та йшов далі якнайшвидше, щоб отримати стусанів від дорослих, що підганяли його.

Це майже все, що пам’ятав: він знав, що і чому відбувалося — це питання покидало Брячислава всі ці роки.

***

Темна ніч накрила ліс, густий і непрохідний. Маленькі ноги несли дитину вперед, крізь хащі, де кожна гілка чіплялася за одяг, а кожен шурхіт здавався криком невидимого переслідувача. Дерева, які вдень здавалися величними, тепер нагадували застиглих у злобі велетнів, що спостерігали за втікачами.

Десь позаду лунали дзвінкі, проте моторошні сміхи — то були пташки, ті самі нічні, голоси яких переслідували малечу та лякали до мурах. Їхні очі палали, мов багряні зорі, а голоси розривали тишу, змішуючись із шелестом вітру.

«Ти не втечеш від нас», — шепотіли вони, і ці слова лягали тягарем на серце, затьмарюючи надію.

Діти бігли, спотикалися, падали, але знову вставали, женучи вперед у темряву. Ліс, здавалося, жив і дихав разом із ними, змінювався до невпізнаваності. Попереду раптово з’явилася річка — холодна, чорна, як розлите нічне небо. Вода дзеркалила бліді обличчя дітей, але не давала розради, бо з іншого боку лунав той самий сміх.

Силуети, темніші за ніч, з’явилися раптово. Витончені, проте моторошно нелюдські. Їхні посмішки були надто широкими, а пальці — надто довгими, мов тонкі гілки. Вони протягували руки до дітей, шепотіли обіцянки й погрози.

— Не дивися їм в очі! — закричала одна з дівчаток, але було запізно.

Один хлопчик, що відстав, завмер, мов статуя. В його очах застиг переляк, а обличчя вкрилося холодним блиском, ніби він став частиною ночі.

І ось, серед цього жаху, Брячислав прокинувся. Навколо стояла така сама темна ніч, як і уві сні. Він уже давно не відчував такого страху — чистого й холодного, хоча й не вперше бачив подібні сновидіння. Цього разу він був надто реальним, сприймався як найстрашніший дитячий спогад, що ховався в його пам’яті.

Брячислав більше не заснув і пішов змінити Лавра. Коли ж підійшов до нього, то сів поруч і подивився йому просто в очі. Лавр мовчки прислухався, дивлячись на нього своїми спокійними, трохи сумними очима. Його шерсть була сірою, а в погляді — якась незбагненна мудрість, що змушувала говорити відверто, наче перед сповідником.

— Знаєш, друже, — почав Брячислав, обережно поставивши ліхтар між корінням і торкаючись своєї ноги, скривленої й нерухомої, — я пам’ятаю, як це сталося. Я був ще малим. Старший брат постійно ходив у ліс біля Дерева, не пам’ятаю навіщо, але мені не можна було — матір не дозволяла. А я, дурний, якось утік з-під Дерева та побіг до нього надто швидко й необачно. Усе, що я пам’ятаю, — це біль і крик матері. Відтоді я вже не був таким, як усі. Діти шепотілися за моєю спиною, а я ходив із перемотаною ногою. Я зламав її й не міг ходити сам. Мене носила матір на руках. І це — останнє, що я пам’ятаю зі свого дитинства на Дереві.

Він провів рукою по шерсті Лавра — повільно й обережно, наче шукаючи розради в цій дотичній близькості. Лавр не відводив погляду.

— Сором… він ніколи не відпускає. Навіть тоді, коли ти дорослий. Він живе в тобі, з’їдає зсередини. Тоді, у дитинстві, я боявся, що мене ніхто не прийме. Бо я вже не був удома, з рідними мені людьми. Мені здавалося, що всі бачать лише цю ногу, ніби я — це тільки моя вада. Тоді я почав уникати людей. А що більше ховався, то сильніше відчував цей страх — що ніколи не зможу повернутися.

Лавр підняв голову, ніби хотів щось сказати, але лише вдихнув і видихнув, а тоді знову влігся. Він не хотів, щоб Брячислав зрозумів: його слова почуті не якоюсь звичайною твариною, а тим, хто чує і може вести бесіди з іншими — хоч і не зі звичайними людьми.

— Ось зараз, — чоловік зітхнув і поглянув у далечінь, — я повертаюся додому. Думаєш, я радий? Ні. Я боюся. Боюся, що знову побачу ті самі погляди. Що той хлопчик досі живе десь усередині мене і знову відчує той самий сором. Я боюся, що мій дім уже не стане для мене прихистком. І найгірше, друже, — я не знаю, як це змінити.

Він замовк, опустивши голову, а Лавр тихо підсунувся ближче, поклавши свою велику голову на коріння перед ним. Цей жест — простий і безмовний — змусив чоловіка підняти голову й подивитися в очі тварині. Там не було осуду. Лише прийняття.

— Може, ти й правий, — усміхнувся він кутиком вуст. — Може, спершу треба пробачити себе. Бо інакше… хто це зробить?

Лавр моргнув, а чоловік уже мовчки сидів поруч. Удвох, серед ночі, вони дивилися на вогник ліхтаря, ніби чекали чогось нового — а чого саме, не знав ніхто.

***

З першими променями сонця всі прокинулися. Це був початок звичайного дня, але не для нових знайомих попутників. Кийлен повільно складав гамак до торби, коли, повернувши голову назад, побачив, що Брячислав вже стояв біля нього та чекав, щоб нарешті вирушити до королівства.

— Це чудовий день — вітаю тебе з його початком! — усміхнено привітався Брячислав.

— Так, чудовий. Вітаю і вас усіх із ним, — трохи невпевнено відповів Кийлен.

— Ми вирішили не снідати, а одразу вирушати, — сказав Брячислав, коли до нього підійшла решта товаришів.

— Добре, підемо просто зараз. Я теж не проти нарешті поспати в ліжку, тож Лавр піде першим, а ми — за ним, — відповів Кийлен.

— Скажи мені, хлопче, а ти не знаєш якогось чоловіка, що виглядає трохи старшим за мене, з темним волоссям, ім’я якого схоже на «Ян»? — запитав Брячислав.