РОЗДІЛ 6. Загроза

Навколо вогнища сиділо четверо людей. Їхні постаті відкидали довгі тіні на землю, а одяг видавався чужим для цього місця — темні плащі, високі коміри, масивні черевики, не схожі на легке вбрання лісових мешканців. Комівояжери. Вони сиділи на великих дерев’яних ящиках, схожих на ті, що носять мандрівні купці, і жваво щось обговорювали між собою.

Але щойно Лавр, Кийлен і Горнан ступили ближче, усі четверо різко обернулися, ніби відчувши їхню присутність водночас.

Їхні обличчя були… неправильними. Тонкі, надто бліді, з очима, що здавалися занадто великими й чорними, мов порожнини. У їхніх посмішках не було тепла — лише щось моторошне, схоже на заграву небаченого вогню.

— Подорожні! — привіталися вони одночасно, і їхні голоси сплелися в химерний хор. — Ви йдете кудись? Загубилися? О, це місце дуже підступне…

— Ми просто проходимо повз, — упевнено заговорив Кийлен, виступаючи вперед і розправляючи плечі так, що його постать здавалася ще більшою. — Нас не цікавлять ваші пропозиції.

Комівояжери посміхнулися ще ширше, а один із них неквапливо підняв руку. Пальці його були довгими й тонкими, а на них поблискував дивний перстень із каменем кольору засохлої крові.

— Але це цікаво нам. Ми шукаємо компанію… або, може, нових клієнтів.

І тут тіні, що танцювали від вогню, почали рухатися. Спершу це були звичайні коливання від полум’я, але раптом вони вирвалися з-під контролю — довгі, чорні, ніби живі, вони поповзли до мандрівників, витягуючись у химерні постаті, схожі на істот із нічних кошмарів.

Лось голосно заревів, і в цей рев була вплетена стара, могутня сила, що змусила тіні зупинитися. Його очі блиснули холодним світлом, а з ніздрів виривався гарячий пар. Подорожні відчули, як велична могутність звіра постала перед ними, коли він ступив уперед, кидаючи виклик комівояжерам.

— «Ви не з цього світу», — подумав він налякано, і тривога стала глибшою, потужнішою, наче грім у горах.

Комівояжери почали рухатися — повільно й водночас якось механічно. Їхні постаті розтягувалися, а тіні під ними виростали в потворні, хребетні химери. Лавр не чекав. Він ударив копитом об землю, та удар виявився марним — коріння не давало змоги міцно втриматися на ногах чи ратицях… Здавалося, весь ліс завмер у напруженому очікуванні.

Те, що сталося далі, важко описати словами. Тіні закричали — голосами, схожими на людські, але сповненими такого жаху, що подорожні похитнулися. Комівояжери не бігли, але їхні постаті почали танути в темряві, мов віск під полум’ям.

— Бігом! — крикнув Кийлен, і його голос вирвав друзів із заціпеніння.

Вони бігли, не озираючись, відмахуючись від тіней на шляху, поки темрява лісу не стала майже такою ж гнітючою, як світло від вогнища.

Через певний час компанія вже точно заблукала в темному лісі, де лише місяць освітлював безкінечні дерева. Мандрівники вирішили повернутися до місця, де перепочивали вдень, яке можна було знайти, підіймаючись корінням угору. Так і минула ніч — у блуканні та страху…

Та під ранок компанія опинилася в тому самому місці, де зустріла нічних «монстрів». Цього разу сонце яскраво освітлювало все навколо, і можна було добре розгледіти, що це, на вигляд, звичайні люди, хропіння яких лунало навколо. Воно зовсім не було схоже на почуте вночі.

Тут один із комівояжерів усе ж прокинувся й одразу помітив нічних гостей. Він розбудив своїх товаришів, щоб ті також прокинулися й звернули увагу на те, що вони знову не самі.

— Ха-ха-ха! — заливався хрипким сміхом чоловік, дивлячись на двох мовчазних хлопців і лося. — Знову ви? Давно я так не сміявся, як цієї ночі, ха-ха-ха!

— Хто ви такі? — запитали Кийлен і Горнан у групи людей, яка мало не помирала від сміху. — І чого ви смієтеся?

— Ми звичайні торговці. А от хто ви такі — це питання. Ми б залюбки дізналися про це ще під час нашої першої зустрічі, якби ви, мов божевільні, не дали драпака. А як ви не переламали собі всі кінцівки — то взагалі окрема загадка. Добре, що ви цілі, бо гарним настроєм ми завдячуємо саме вам, — відповів чоловік, усе ще сміючись.

— То вам смішно? — зі скривленим обличчям обурено запитав Кийлен.

Це питання змусило лідера групи мандрівних торговців утратити бажання сміятися й нарешті заговорити серйозно. Запала тиша… зацвірінькав птах… потім ще один… знову тиша… і лише перехресні погляди між двома компаніями. Ніхто не знав, що сказати чи що робити далі — постало питання довіри. А її поки що ніхто не заслуговував.

— Брячислав, — простягнув руку для потиску головний комівояжер. — Так мене звати. А це Корнило — мій товариш, та Флоріан, — чоловік кивнув у бік молодого чоловіка. — Поруч із Яораном — вони брати.

Брячислав був чоловіком середнього зросту — десь 170 сантиметрів — із міцною, хоча й трохи похилою статурою. Його шкіра була засмаглою від постійних мандрів, а обличчя обрамляла рідка борода з сивиною. Одягнений у простий коричневий каптан, місцями витертий до блиску, а на плечах висів плащ із грубого сірого сукна, обшитий простою облямівкою. Штани з темного полотна були заправлені у високі, зношені шкіряні чоботи. На поясі висіла маленька торбинка, а за спиною — обшарпаний мішок із товарами, який давно втратив новизну.

Поруч із ним стояв Корнило — вірний охоронець: високий, худорлявий, дещо незграбний, але з уважним і хитрим поглядом. Він носив простий зелений дублет, що явно потребував лагодження, а під ним виднілася сорочка зі злегка пошарпаними манжетами. Його штани, зшиті з небагатого, але міцного сукна, прикривав короткий плащ, закріплений бронзовою застібкою. На ногах — важкі шкіряні чоботи зі слідами довгих мандрів. За плечима висіла полотняна торба, яку він завжди стискав рукою, ніби боявся втратити свій нехитрий товар.