РОЗДІЛ 4. Не солодке дитинство

Кийлен згадував останні дні життя батька.

Альберт справді був слабким у ті дні. Обличчя змінилося — шкіра стала тоншою, блідішою; очі, колись яскраві й сповнені життя, набули особливого виразу: вони то згасали, то раптово наповнювалися глибоким розумінням, недосяжним для тих, хто стояв поруч.

Тіло ослабло, руки потоншали, проступили виразні синюваті прожилки. Долоні часто були холодні, але коли до них торкалися, відчувалося: тепло життя ще не згасло.

Подих став тихим, уривчастим, наче він зважував кожен вдих, ніби вирішував, чи варто ще залишатися тут. Часто погляд ставав віддаленим, мовби він бачив щось невидиме для інших. У такі миті здавалося, що він слухає мелодію, яку ніхто більше не чує. Його голос слабшав — а згодом і зовсім зник.

Батько дивився на Кийлена, поки той тримав його руку, та не говорив нічого. Очі ніби просили пробачення. Рот мовчав — говорили лише очі… та цього ніхто не розумів.

— Нам потрібно йти, Кийлене, — тихо сказала тітонька Лора, що завжди була поруч під час відвідування Альберта. — Тобі час іти з Горном на заняття до пана Річарда.

— Ми прийдемо до тебе пізніше, Альберте, — ледь сумно усміхнувшись, сказала Лора. Вона приобійняла Кийлена за плече та вивела з кімнати.

Альберт провів їх сумним поглядом, який зустрів Кийлен. Цей погляд переслідував його не один рік. Він вплинув на його життя й навчання у шкільні роки.

***

— Подивись угору, — тихо мовив Горнан, зручно вмощуючись за партою. — Клас сьогодні виглядає особливо.

— Світло лягає інакше, — відповів Кийлен, проводячи поглядом по стелі. — Листя пропускає проміння прямо на кристали. Вони тримаються на волокнах, тонших за волосся, а блиск нагадує зорі.

— Через це всі завжди задирають голови, — усміхнувся Горнан. — Навіть старші.

— Каміння збирає світло, — продовжив Кийлен. — Коли хмари закривають небо, кристали починають світитися самі. А коли сонце яскраве, промінці розсипаються кольорами, наче веселка ожила під стелею.

— І дощ сюди дістається хіба що звуком, — додав Горнан. — Гілки й листя тримають удар вітру, а простір усе одно дихає.

— Саме тому тут легко думати, — Кийлен повільно вдихнув аромат квітів уздовж стін. — Кущі заспокоюють. Навіть серце б’ється рівніше.

— Пан Річард уже тут, — прошепотів Горнан, киваючи на передню частину класу.

— Він завжди приходить раніше, — відповів Кийлен. — Каже, що клас варто слухати ще до приходу учнів.

— Дивись, — Горнан вказав на чорний камінь на стіні. — Він знову очистив дошку рухом руки.

— Кварцовий стрижень слухається його ідеально, — сказав Кийлен. — Лінії світяться, а потім зникають, наче їх і не торкалися.

Пан Річард обернувся до класу, уважно оглядаючи ряди.

— Сьогодні працюємо разом, — спокійно мовив викладач. — Молодші слухають приклади, старші шукають закономірності.

— Як йому вдається тримати всіх одразу, — тихо озвався Горнан.

— Досвід і довге життя, — відповів Кийлен, стискаючи пальці на краю парти.

За вікнами шелестіло листя, птахи перегукувалися між собою, а краплі дощу ритмічно торкалися гілок, складаючи мелодію уроку.

— Ти сьогодні більш задумливий, — прошепотів Горнан, нахилившись ближче. — Думки далеко.

Кийлен повів плечима й опустив погляд.

— Батькові зле, — стиха сказав він. — У голові постійно тільки це.

Горнан без слів посунувся ближче, лишаючи руку поряд.

— Рок і Сімма знову дивляться, — обережно зауважив він.

— Їхні погляди давно стали гострими, — відповів Кийлен. — Колись усе виглядало інакше.

— Я поряд, — сказав Горнан твердо. — Завжди.

Кийлен кивнув і знову підняв очі до мерехтливої стелі, де світло кристалів тихо пульсувало, відбиваючись у темному камені дошки й у зосереджених поглядах учнів.

Викладач непомітно спостерігав за молодим ельфом. Він бачив, що той переживає нелегкі часи й зовсім не зосереджений на навчанні. Це помітили й інші діти, але, на відміну від пана Річарда, не знали причини дивної поведінки свого товариша.

Кийлена вважали дивним. Дуже дивним. Аж настільки, що справжніх друзів у нього не було. Ті, хто могли б стати близькими, воліли приєднуватися до загальних насмішок, замість того щоб підтримати його. Серед них були Рок і Сімма — син і донька пана Річарда. Колись вони дружили з Кийленом та Горнаном, але поступово віддалилися, бо воліли спілкуватися лише з «кращими». А раніше саме брати здавалися їм найкращими.

Кийлен шукав розради в спілкуванні з Лавром і довгих прогулянках із братом. Та навіть у ті моменти Рок і Сімма з іншими дітьми нерідко опинялися неподалік, кидаючи насмішливі погляди й обговорюючи дивну поведінку братів та їхню компанію, що включала навіть лося.

— Вони просто не знають, а тому не розуміють, — спокійно казав Горнан, підтримуючи молодшого. — Коли станеш старшим, ти не ображатимешся на них.

— Мені байдуже, — беземоційно відповів Кийлен, майже не рухаючись.